І хоч я кожної миті підсвідомо чекав дзвінка, все ж від його звуку аж здригнувся. Схопив трубку.
— Загайгора.
— Він прийшов, — почув чіткий, добре поставлений голос директора турбази. — Готується.
— Спасибі, Василю Миколайовичу. Ви з ним розмовляли?
— Перекинулися кількома словами. Скаржився на поперек, пив воду.
— Я зараз приїду.
Схопився, забіг до Скорича й попередив майора, що їду на турбазу. Дмитро Юхимович задоволено потер долоні.
— Нарешті… Мене турбує одне, Арсене: чи знає він тебе в обличчя? Може впізнати, — мовив Скорич.
— Навряд щоб Чорнуха стежив за мною. По-перше, живе далеко від міста; по-друге, старий для такої роботи, — заперечив я.
— Ну, гляди там.
Дванадцять кілометрів до турбази «Сосни» видалися мені надто довгими… Ми повинні до сутінків точно встановити, хто Чорнуха — Тягун чи Баглай, і вирішити, як діяти надалі.
Он і верхівки сосен. Крита автобусна зупинка, оздоблена мозаїчними квітами, купка пасажирів. «Уазик» завищав гальмами, повертаючи до турбази. Між соснами, біля господарських будівель, стояв автобус і вантажівка, мигтіли постаті.
Насилу стримав ходу, щоб не побігти. У вікні показна, ставна постать Бордюжі. Мабуть, виглядав мене. Передбачливо розчинив двері свого кабінету.
— Де Чорнуха?
— Біля свинарника.
— Ще не розпочинав?
— У нього свій ритуал, — усміхнувся директор.
Щоб не привертати до себе уваги, я спочатку пішов до їдальні. Зиркнув на годинник — 14.50. Ось чому на турбазі мовчала музика: після обіду дві години тихого часу, і майже всі відпочиваючі розійшлися по будиночках. Погано, відзначив я, буде мало глядачів біля хліва.
Від їдальні подався стежкою між соснами до гаражів. Запримітив навпроти них курилку — лавку із дощок літерою «п» і вкопану посередині металеву бочку. Непогане місце для спостереження за хлівом. Сів на лавку, за грубий стовбур сосни. Від бочки тхнуло гнилою водою. Вона чорна, і в ній плавали набряклі недопалки.
Двері хліва відчинені. Звідти чулося рохкання. Під капотом вантажівки вовтузився шофер. В автобусі водій читав якийсь журнал. Мені було добре видно весь майданчик перед господарськими будівлями, і я міг, відхилившись, ховатися за сосною. Вже недовго чекати. Що ж, тепер шрам на підборідді безпомилково засвідчить, хто Чорнуха.
До мене долинуло постукування по блясі, й невдовзі на алеї від їдальні з'явилася дружина Чорнухи з балією за плечима й емальованою білою мискою в руці. За нею йшов плечистий, середнього зросту червонолиций дядько. Чорнуха! З двох відер, які він ніс, соталася пара. В чорному старому кашкеті, темно-сірому засмальцьованому костюмі, двірник чомусь нагадав мені занехаяного контролера Палигу. Але в того вигляд нужденного через хворобу. Шофер оглянувся з-під капота на брязкіт.
— Що, Архиповичу, буде свіжина? — весело запитав.
— Еге, кому свіжина, а кому робота, — невдоволено буркнув.
— Ну, цю роботу ви любите.
Відра Чорнуху, незважаючи на радикуліт, не обтяжували: ступав легко, мов з іграшковими. Відчувалася неабияка сила в його руках. Поставив їх коло балії і зник у хліві за жінкою. З'явився з паяльною лампою, накачав її, розпалив. Рівно гуло синє полум'я. Водії автобуса і вантажівки почали спостерігати за приготуваннями Чорнухи, щось казали йому, сміялися. Дружина винесла з хліва порожне відро, стільчик, кварту, два довгих ножі. З їдальні нагодилося три жінки у брудних білих халатах, якийсь високий і худий чоловік в чесучевому костюмі.
Тоді я теж пристав до гурту цікавих. Намагався недовго дивитися на Чорнуху — не стривожити його своїм поглядом. Та й двірник-колій не помітив моєї появи. Дядько він моцуватий, чорнобровий, з маленькими безвиразними очима.
Мою увагу прикували ножі: один із широким лезом, а другий тонкий, справжній стилет, зроблений, мабуть, із круглого терпуга, з дерев'яним руків'ям. Схожий на підкинутого Зубовському. Невже таким поранено Молостова і вбито Белішвілі?
Чорнуха взяв ножа і шаснув у хлів. Я давно не бачив, як забивали свиню. Пам'ятав, ще в дитинстві у вчителя Балюка різали кабанця й мені було дуже його шкода. Поросячий лемент довго стояв у вухах, і навіть підсмажений гачкуватий хвостик не втішив… З дверей висунулася клаповуха свиняча голова, пригнута до землі. Рухливий рожевий п'ятачок нюшкував землю. Дем'ян поплескував кабана по круглому, ситому озаддю важкою долонею — виганяв надвір.