— Він сам пішов?.. А що в руках?.. — питав Дмитро Юхимович і косував на нас сірим уважним оком. — Скільки минуло відтоді хвилин?.. Повідомте: ми виїжджаємо. — Майор рвучко звівся й почав згортати папери зі стола в шухляду, говорячи: — Чорнуха із жінкою п'ять хвилин тому направився до автобусної зупинки. Все, вирушаємо!
Я насилу ковтнув шматок мандарина й майже одночасно з Маховим схопився з дивана.
— Може, я з вами? — благально мовив Гветадзе, заздрісно дивлячись на нас.
— У тебе, Додо, інше завдання, — заперечив Гліб.
Ми вибігли на подвір'я відділу, залишивши посмутнілого Гветадзе біля чергового.
54.
Скорич, Махов і я сіли в наш «уазик». Вискочили на вулицю. За нами — машина з оперативниками. Я подивився на годинник — 19.51. Підрахував: хвилин десять-п'ятнадцять Чорнуха йтиме до зупинки, поки дочекається автобуса — збіжить іще стільки ж. Отож ми встигнемо — до вулиці Канатної всього вісім кілометрів.
Швидко дісталися околиці міста. Не відчував ні втоми, ні вечірньої задухи. Аби тільки зійшов Чорнуха на своїй зупинці. Загалом уже не мало ніякого значення, де він зійде. Тепер не втече. В «уазику» заговорила рація, і Скорич узяв мікрофон.
— Товаришу майор, він сів у автобус… Автобус рушив…
Ось і Канатна. Оперативники загальмували неподалік від критої зупинки, а ми в'їхали на вулицю. Діяли за планом: поминули дім Чорнухи й стали під парканом метрів за п'ятсот од нього. Звідси добре проглядалася вулиця аж до її початку. У квадраті відкритого простору, мов на екрані, мигтіли машини. Ми мовчки дивилися туди.
Коли на тихій вулиці з'являвся перехожий, приглядалися до нього — Чорнуха чи ні? А перехожих траплялося небагато, бо час пізній і мешканці Канатної були вдома: поралися на присадибних ділянках, майстрували на подвір'ях, хтось виставив на двір динамік, і сонливий спокій околиці почав здригатися від ритмічної музики.
— Тринадцятий, тринадцятий… — заговорила рація.
— Слухаю, — озвався майор.
— Вони зійшли, направились у вулицю.
— Добре. Їдьте за ними, — розпорядився Скорич.
На початку вулиці вигулькнуло дві постаті: одна темно-сіра, друга чорна з білою головою. Вони, подружжя. Скорич оглянувся на мене, і я без слів зрозумів його.
— Чорнуха з дружиною, — пошепки підтвердив.
Дмитро Юхимович кивнув. Ми прикипіли до них очима. Дем'ян тримав руки в кишенях штанів, ступав поважно, як людина, що знає собі ціну. Піджак на ньому розстебнутий, і під картатою сорочкою округлювалося черевце. Харитина на кілька кроків позаду, її праву руку відтягувала чорна господарська сумка. Жінка щоразу зводила вільну руку до обличчя — мабуть, витирала піт. Залякана, затуркана, вона дріботіла за чоловіком безголосою тінню.
— Миколо, он бачиш пару? — запитав у Бунчука майор і продовжив: — Порівняйся з ними, коли вони опиняться біля зеленої хвіртки. Зрозумів?
— Так точно, — і сержант увімкнув запалювання.
«Уазик» поволі рушив. Чорнуха наближався. За його спиною з'явилася машина з оперативниками. Тепер шлях до втечі відрізано: вулицю заблоковано.
«Дем'ян не оглядався і не звертав уваги на нашу машину, що сунула вибоїстою дорогою. Він збив кашкета на потилицю — був задоволений своєю роботою. Я вже виразно бачив його червонощоке обличчя, і мені здавалося — Чорнуха усміхався. Харитина стомлено пленталася за ним. Вони не розмовляли — прошкували, мов чужі.
Віддаль скорочувалася… Мені впала в око рука майора, якою тримався за скобу, — пальці білі-білі. Ми з Маховим теж ледь стримували хвилювання.
Молодчина Бунчук, вдало розрахував: «уазик» вчасно порівнявся з Чорнухою, коли той ступив до хвіртки і витягнув з кишені ключ. І оперативники уже поряд. Я і Скорич, наче за командою, в один раз вистрибнули з кабіни. Дем'ян озирнувся — а ми перед ним — і роззявив рота від подиву…
— Громадянин Чорнуха? — запитав я.
— Ггг… — вирвалось із його горла.
— Ми з міліції.
Харитина, зачувши те, зойкнула і притислася до паркану, полотніючи лицем. Чоловік поводив виряченими очима… Всього чекав од нього, тільки не такої панічної розгубленості. Як же був упевнений, що не викриємо його! Авжеж, стільки років усе шито-крито.
— Відмикайте хвіртку! — наказав йому Скорим.
— Це… це… — Чорнуха не міг отямитись. — Ви… не маєте права, — з придихом, охриплим голосом нарешті сказав.