— Маємо, — твердо й переконливо мовив Махов.
— Господи… — без відчаю, а швидше з важкою полегкістю вихопилось у Харитини. — Господи, окошилося…
— Цить! — зненацька процідив до неї крізь зуби Дем'ян. — Ні пари з уст, лахудро.
Я взяв за зап'ястя Чорнуху — із заціпленого кулака випав довгий ключ із вигадливою борідкою. Ввійшли на подвір'я й попрямували до ганку. Я не спускав очей з Дем'яна. Він тільки раз оглянувся, коли у відчинені ворота в'їхав наш «уазик». Зовні затриманий не виказував ні хвилювання, ні переляку. Він уже оговтався. Швидко. Тепер буде нелегко витягти з нього зізнання.
Спинилися перед дверима на веранду. Чорнуха не поспішав їх відмикати. Обшукувати його на видноті ми не хотіли, щоб не побачили з вулиці.
— Не тягніть, Чорнуха, давайте, — поквапив його майор і дорікнув: — Негостинна ви людина.
— Зараз, зараз… — Дем'ян мляво шукав — мацав кишені штанів, потім піджака, натомість поліз до внутрішньої.
Я лише подумав: невелика цінність ключ, чого б це ховати його аж там, як несподівано різко висмикнув руку Чорнуха і перед моїми очима мигнув тьмяний, воронований пістолет. Встиг ухопити зором — скоцюрблений палець натис на спусковий гачок… Я з силою вдарив ребром долоні Чорнуху по біцепсу. Зброя без пострілу брязнула на мурований ґанок, а Дем'ян, крутнувшись, великими стрибками помчав до хвіртки.
— Стій! — упівголоса, натужно гукнув Скорич. — Стій!
Я метнувся за втікачем. Аби на вулицю… Чорнуха порівнявся з «уазиком», і тут зненацька просто перед ним відчинилися передні дверцята. Він з розгону напоровся на них грудьми, заточився, розчепіривши руки, і я вхопив Дем'яна за комір піджака. З кабіни вистрибнув Бунчук, надбігли Скорич і оперативники, тісним кільцем оточили Чорнуху, що пожадливо хапав скривленим ротом повітря.
— Ключ, Чорнуха! — вимогливо сказав Махов. —
І без фокусів.
Я звернув увагу на пістолет у руці майора. Парабелум, німецький, ще, мабуть, з війни. Чому ж він не вистрелив? І до якої крайності вдався — ні, не Чорнуха — Тягун Феофан Миколайович, наважившись скористатися ним! Очевидно, знав, що чекало попереду.
Тягуна повели до хати. Скулена Харитина сиділа на ганку, вся у чорному вбранні, наче великий крук.
— Щасливий ти, Арсене, довго житимеш, — сказав Скорич, показуючи парабелум. — Він зопалу не зняв запобіжник. Коли б не це… — і Дмитро Юхимович скрушно похитав головою.
Я вимушено посміхнувся. Харитину ми залишили на веранді, а Тягуна посадили на кухні. Прийшли поняті. Почався обшук. Я зазирнув до кожної кімнати. Їх обстановка не свідчила про достаток. Навпаки — була звичайна, навіть біднувата, без телевізора і приймача, без дорогих килимів, а у вітальні висів вигорілий, виготовлений із рожевого паперу абажур.
На жаль, обшук нічого не дав. Тільки у жіночій білизні знайшли старий невеликий знімок із якогось маленького хлопчика, зодягнутого у штанці на одній шлейці. Ніяких листів, фотокарток і листівок не виявили. На кухні, серед виделок, ложок і ножів, лежав колій, такий, яким Тягун ухекав недавно кабана.
Мене не розчарували попередні наслідки обшуку. Феофан злочинець зі стажем, умів ховати награбоване. Зараз зацікавив знімок. Чомусь був упевнений — на ньому син Тягуна. І, мабуть, фотокартка зберігалася крадькома від батька, всупереч його забороні.
Наші фахівці полізли на горище, а я зайшов до кухні. Тягун сидів за столом і, ніби нічого не сталося, спокійно вминав свіже сало з часником. На його бороді біліли крихти хліба, губи лисніли від жиру. Я показав йому фотокартку.
— Хто це?
Маленькі очі Феофана вп'ялися в шматок цупкого паперу. На мить, я спостеріг, у них майнула сполоханість, та він знизав плечима.
— Не знаю, — буркнув.
— Не впізнаєте свого сина, га? — насмішкувато запитав.
— Ми бездітні, — ковтнув слова разом із салом.
— А ваша дружина? Може, вона признає сина?
— Бездітні ми, бездітні, — вовкувато глипнув на мене.
У нас було чимало запитань до нього. Власне, вони попереду. Тягун навіть не здогадувався, скільки ми знали про його особу! Я ще трохи постояв на кухні. Ні злість, ні почуття помсти не обсідали мене. Дивився на нього як на пристаркувату людину, яка страждає страшною хворобою — манією вбивств і крадіжок. Після невдалого замаху він вечеряв. Хліб не застрягав йому в горлі, й не трусилися руки…
Харитина теж не признала сина на знімку. Правда, вона, угледівши фотокартку, злякано притулила долоню до рота й наче скам'яніла. І я не домігся від неї відповіді. А невдовзі знайшли на горищі схованку — вхід до ніші між двома стінами, де лежали мішки з хутром, дорогі відрізи, коробки з новим взуттям. Я з першого погляду на коміри визначив — з магазину (по краях позалишалися смужки пальтової тканини).