— Підміню Якова, — сказав Махову.
— Давай, а я трохи покуняю за столом.
Застав Якова біля вікна під кватиркою. У сутінках тьмяно біліли його обличчя й руки.
— Наче вимерло, і собака не брехне, — пошепки мовив Пазов.
— Як на околиці. Ходи на кухню, перепочинь.
Я залишився сам. Передусім викрутив лампочку на випадок, якщо пришелець спробував би увімкнути світло (тоді б він одразу побачив мене).
Дивився на ворота й прислухався. Через кватирку долинало монотонне сюрчання цвіркуна, аж хилило на сон. Я думав про Ніну. О цій порі вона спала, не дочекавшись мене. З подивом відзначив, що кортіло частіше зустрічатися з нею. Якось непомітно з'явилася потреба в її голосі, погляді, навіть мовчанні, аби лише була поруч.
Я згадував Ніну, коли вона була дівчам, ученицею дев'ятого класу, й жила з мамою на блокпосту, за п'ять кілометрів од райцентру. Пам'ятав, як підвозив її на мотоциклі з козубком суниць, літній день, коли мама відкрила мені очі, сказавши, що Ніна любить мене.
Пригадалось… На Канатній мигнуло світло фар, наче якась машина звернула на вулицю. Я нашорошив вуха. Годинник показував 00.37. Навряд щоб хтось приїхав чи прийшов до Тягуна. Пізно. Стривай! Ніби вуркотів двигун… Дійсно, вулицею поволі рухався автомобіль з вимкненими фарами. Мені перейняло подих.
Шум наближався, я виразно почув м'яке поскрипування ресор. Уже розпізнав — легковик. Чого без світла, немов скрадався?.. Спинився неподалік хвіртки. Двигун працював. Несподівано відхилилася ворітниця, аж я заплющився на мить, не вірячи. Ні, таки справді… І не стукнули дверцята. Я навшпиньках метнувся на кухню.
— Приїхав! — пошепки випалив. — Яшо — за пенал! А ти, Глібе, у вітальню, до рації.
Слідчому нема потреби ризикувати. Я мерщій повернувся на веранду, замкнув двері до прихожої. На подвір'я тихо вкотилася машина. Мабуть, синій «Москвич». Спинилася біля криниці. У салоні за кермом біліло обличчя. Двигун ущух, і на землю ступила людина у темному вбранні, випрямилась. Зріст — десь метр вісімдесят, вгадувалася міцна будова тіла. Мабуть, не старий. Чоловік не хряснув дверцятами. Пішов, причинив ворітницю. Принишкло стояв коло криниці. Його немов щось насторожило.
«Ну, ходи, ходи», — подумки запрошував незнайомого. Хто ж він? О, наважився — рушив до ґанку. Дзенькнув ключ у замку. Я не дихав, присівши за столом. Він уже на веранді. Здавалося, зараз відчує мою присутність і дремене… Ні, відімкнув, не гаючись, двері до прихожої, рішуче увійшов.
Кому ж міг довірити Тягун ключі від воріт і хати?
Він не зачинив за собою двері, і я став біля них. Чув, як відхилив на кухню, і тоді я прослизнув до прихожої, притисся до вішалки з одягом, зачаївся. У продовгуватому отворі рами розпливчаста, висока, широкоплеча постать. Я простяг руку до вимикача і, коли молодик зробив крок до середини, увімкнув у прихожій світло. Одночасно воно спалахнуло на кухні. З вітальні вигулькнув Махов.
За порогом, спиною до нас, застигла русоволоса людина з міцною шиєю, зодягнута в сірі штани й сорочку. На плечах, між лопатками, проступала пляма поту. Він, заскочений зненацька, розгубився й витріщився на Пазова, озброєного пістолетом. А шлях до втечі відрізали ми, і чинити опір було безглуздо. Одначе він, стямившись, шаснув правицею до кишені.
— Руки!.. — суворо наказав йому.
Він оглянувся. І ми з Глібом сторопіли…
Перед нами Борис Заваров, рубач м'ясного павільйону. До нього метнувся Пазов і вхопив за руку, висмикнув її з кишені — на пальцях Заварова тьмяно заблищав фабричний воронований кастет. Я знав його. Німецький, з емблемою військ СС. Рубач ошелешено лупав на нас.
Ось тобі Невора і Котов!
59.
— Слухайте, Заваров, чого ви залізли в чужу хату? Хто вам дав ключі? — запитав Махов і кивнув на стілець між плитою і столом. — Сідайте.
Рубач важко сів, і кисла посмішка перекривила його повні губи. Він уже оговтався. Пазов пішов до вітальні викликати по рації експертів.
— Я… я хотів обікрасти… — промимрив Заваров.
— Ви? Красти? — вдав здивування Гліб. — Чудасія! У вас же машина, кооперативна квартира, гарний заробіток з приварком. Чого ж іще бракувало? Га?
— А у мене таке… хобі, — глузливо відповів.
— Цікаво, — покрутив Махов головою. — А звідкіля ви знали, що хата без господарів?
— Цього я не знав, — здвигнув плечима рубач.
Що правда, то правда, зауважив я, інакше б не приїхав.
— Ага, не знали, — слідчий доторкнувся до кастета. — І ним ви збиралися «почастувати» хазяїна?
— Я його знайшов, коли їхав сюди, — сказав Заваров.