— Заспала наша красуня, — раптом озвався майстер, хитро мружачись. — Напевне, до третіх півнів тримали її.
— Та ні, шановний, — заперечив ніяковіючи. — Ми вчора не бачилися.
— Гм, — недовірливо гмикнув перукар. — Це вже вона вийде у другу зміну.
А що мені до того? Я не давав їй ніяких обіцянок. Може, й з кимось зустрічалась. Дівчина вона гарна, і, мабуть, не один хлопець мріяв домогтися її кохання. Досі жодна дівчина так відверто не прагнула скорити моє серце, як Єва. Чи вона грала у захоплення, чи справді подобався їй? Не доберу.
Ступив під густі, зелені шати каштанів на вулиці Шевченка. До під'їзду нашого відділу підкотив «уазик» Ольхового. Теж не сиділося підполковнику вдома. Сьогодні хвилини здавалися годинами. Я глянув угору — вікно в кабінеті Скорича відчинене.
— Ну, як спалося, Арсене? — зустрів мене запитанням.
— Нормально.
— А я погано. — Дмитро Юхимович звівся з-за столу, потис мені руку й заходив кабінетом. — Учора ввечері дзвонив додому Заварову якийсь чоловік, цікавився, чому не було на роботі. Жінка відповіла, як ми попередили, що Борис поїхав «Москвичем» у Київ. Допитувався чого. Їй наче невідомо.
— Звідки дзвонили?
— З будки біля п'ятого відділення зв'язку.
— Упізнала абонента?
— Що за один — не знає. Він іноді дзвонив Борису. Коли б не сполошилися… — стурбовано зауважив Скорий і провів долонею по голеній голові.
— 1 я потерпаю.
— Ми отримали телетайпограму. Твій Моренцов із Вінниці повідомив, що Марфу Ладанюк виписали з лікарні.
— Тепер є кому опізнати Тягуна і Баглая, — зрадів я.
— Баглая ще треба зловити, — Скорич похитав головою. — Ці вовкулаки вкоротили віку багатьом людям.
Ми обговорювали різні факти із справи і не торкалися операції. Навмисне обходили її мовчанням, щоб менше хвилюватись. Десь близько дев'ятої, за годину до від'їзду Гветадзе в ощадкасу, до кабінету зайшов Махов. З виразу його обличчя здогадалися: Гліб приніс якусь втішну вість. Сів на диван і обвів нас лукавим поглядом.
— З Бровниці є інформація, — спроквола мовив Махов. — Торік у серпні, коли обікрали універмаг, у Будинку відпочинку перебували Заваров і Невора.
— Невора? — перепитав Скорич. — Отой, що видає напрокат вагівниці на ринку?
— Він, — кивнув Гліб. — Жили в одній кімнаті. Прибиральниця поверху навіть добре запам'ятала їх.
Невора… У нього моторка. І в той час, коли заледве мене і Ніну не втопили в лимані, його не було на роботі. Та є свідок, який бачив Невору на риболовлі навпроти Вовчого яру. Роздвоїтись прокатник не міг.
— Невже він третій спільник Тягуна? — із сумнівом запитав я Гліба.
— Поки не доведено. А його товаришування із Заваровим підозріле, — Махов поляскав долонею по коліні. — До речі, зайвий ключ Заварова підійшов до замка будки, де Котов тримає мотор від човна. А ми грішили на бригадира.
Значить, мене й Ніну ледве не втопив Борис. Хто ж його сповістив, що ми на човні у лимані?
— Ні, Арсене, не Борис напав на вас, — здогадався Гліб про мій висновок. — Він закінчив роботу о четвертій дня.
Справді, не він. І в Невори алібі. А Котов, після затримання Заварова, взагалі поза підозрою. Однак Заваров умів водити автомобіль. І чорноволоса дівчина. Навряд щоб дівчина наважилась учинити наїзд. То чоловіча робота.
Задзвонив телефон, і Скорич узяв трубку. Ми з Маховим насторожились.
— Слухаю… Так… Змін ніяких. Дій за планом, — чітко говорив майор. — Збираємось. Не загуби його, Якове. Максимум уваги, — поклав трубку і звівся. — Гветадзе вийшов з Будинку колгоспника. Операція почалась.
Ми схопилися на ноги. Невже настав вирішальний момент?! Тільки в ту хвилину я відчув хвилювання. У дворі сіли в білу «Волгу»-фургон, колишню «швидку медичну допомогу», і виїхали на вулицю. За нами — «уазик» з оперативниками і Кузьменком з Букетом. «Уазик» повернув ліворуч, щоб не впадала у вічі наша кавалькада. Тепер шлях лежав до кінотеатру «Мир», навпроти якого розташована ощадкаса. В ній уже були наші працівники, а Пазов непомітно супроводжував Гветадзе.
За кілька хвилин ми дісталися визначеного місця: припаркувалися біля стоматологічної поліклініки. Звідси добре проглядалися вулиця, під'їзди кінотеатру й ощадкаси. Біля магазину «Сюрприз» спинився «уазик». Сірої «Волги» поблизу не було. Ми почали стежити. Потяглися довгі, тривожні хвилини чекання…
Снували перехожі, мчали автомобілі, перед афішами кінотеатру купчилась молодь, до магазину й ощадкаси заходили й виходили люди. Звичайна вулична веремія, й ніхто не знав, що саме тут два тижні тому стався злочин і Белішвілі прирік себе на смерть, сівши у «Волгу». Я придивлявся до «Волг»…