«Невдячний, невдячний! Що ти знаєш про те, що сталося, щó я вистраждала? Що ти знаєш?» Слова Елени повернулися йому в пам’ять у дослівному виконанні; усі її слова, від початку й до кінця розмови, яка відбулася біля каміна, відродилися в його пам’яті: слова ніжності, сестринської любові, усі сентиментальні фрази. І він згадав також сльози, які затуманили їй очі, зміни у виразі її обличчя, тремтіння в голосі, приглушеному прощанням, коли він поклав їй на коліна букет троянд. «Чому вона погодилася прийти в мій дім? Чому погодилася зіграти цю роль, цю сцену? Підготувати нову драму чи нову комедію? Чому?»
Він дійшов до вершини сходів на безлюдному майдані. Краса ночі несподівано розбудила в ньому туманне, але болісне прагнення до невідомого Добра; образ донни Марії виник у його свідомості; серце закалатало сильніше, ніби підштовхуване жаданням; він уявив собі, як тримає руки донни Марії у своїх, притуляє лоба до її грудей і відчуває, як вона втішає його без слів, жаліючи. Ця потреба в милосерді, в притулку, в співчутті була наче останнім покликом душі, яка не хотіла гинути. Він нахилив голову й увійшов у дім, більше не бажаючи споглядати ніч.
Теренціо чекав на нього й провів до спальні, де горіло світло. Запитав:
– Ви, синьйоре, лягаєте спати негайно?
– Ні, Теренціо. Принеси мені чаю, – розпорядився Андреа, сідаючи біля каміна й простягаючи руки до вогню.
Він тремтів дрібним нервовим тремтінням і промовив ці слова з незвичною лагідністю; назвав слугу на ім’я й звернувся до нього на «ти».
– Ви змерзли, синьйоре граф? – запитав Теренціо з ласкавою люб’язністю, підбадьорений доброзичливістю пана.
І нахилився над каміном, щоб роздмухати вогонь, докинувши туди ще дров. Він був старим слугою дому Спереллі і служив батькові Андреа протягом багатьох років; його відданість паничеві доходила до ідолопоклонства. Жодне людське створіння не здавалося старому гарнішим, шляхетнішим, священнішим. Він належав до тієї ідеальної породи, яка зображає вірних слуг у пригодницьких або сентиментальних романах. Але, на відміну від тих слуг, описаних у романах, він розмовляв рідко, не давав порад і не думав ні про що інше, як підкорятися й бути слухняним.
– Усе гаразд, – відповів йому Андреа, намагаючись подолати конвульсивне тремтіння й присуваючись до вогню.
Присутність старого слуги в цю тяжку годину розчулила його неймовірно. Це було розчулення, почасти схоже на ту слабкість, яка в присутності щирої людини нападає на чоловіків, близьких до самогубства. Ніколи ще, як о цій порі, старий слуга не розбуджував у ньому думок про батька, пам’ять про дорогого небіжчика, жаль за великим другом, який пішов із життя. Ніколи ще він не відчував такої потреби в родинній підтримці, не потребував так батьківського голосу й батьківської руки. Що сказав би батько, якби побачив, до якої жахливої нікчемності скотився його син? Як би він його підняв? Якими силами?
Його думки линули до померлого батька з великим жалем. Але ніколи в ньому не виникала навіть тінь підозри, що віддалену причину його нікчемності треба шукати в тій першій науці, яку він отримав від батька.
Теренціо приніс чай. Потім став розстеляти ліжко, повільно, майже з жіночою дбайливістю, змагаючись із Дженні, не забуваючи нічого, так ніби хотів забезпечити синьйорові до самого ранку ідеальний відпочинок, безтурботний сон. Андреа дивився на нього, помічаючи кожен його рух, із дедалі більшим хвилюванням, у глибині якого ховалося також туманне почуття сорому. Йому було прикро спостерігати, з якою добротою цей старий слуга застеляв ліжко, де відбувалося стільки нечистих злягань; йому здавалося, що ці старечі руки несвідомо змішували всі ці нечистоти.
– Іди спати, Теренціо, – сказав він. – Мені більше нічого не треба.
Він залишився сам-один біля вогню, наодинці зі своєю душею, зі своїм смутком. Він підхопився на ноги, збуджений внутрішнім катуванням, і став метатись по кімнаті. За ним гналося видіння Елени, що лежала відкрита на ліжку. Щоразу, коли він добігав до вікна й обертався назад, йому здавалося що він її бачить, але він не чув жодного шереху. Його нерви були такі напружені, що бриніли на кожну зміну фантазії. Галюцинації ставали дедалі інтенсивнішими. Він зупинився й затулив обличчя долонями, щоб приглушити своє збудження. Потім накрив подушку ковдрою й знову сів.