Він умисне зупинився перед вітриною і довго дивився на дорогоцінну чашу, де історія Анхіза й Венери сяяла, наче викарбувана в чистому діаманті.
– Нікколо Нікколі, – сказала Елена, вимовляючи це ім’я з незрівнянним акцентом, у якому молодикові вчулося трохи меланхолії.
Чоловік пройшов у сусідню кімнату, щоб відчинити шафу.
– Ви пам’ятаєте? Так? – пробурмотів Андреа обертаючись.
– Я пам’ятаю…
– Тож коли я побачу вас?
– Хтозна.
– Ви мені обіцяли.
Повернувся Маунт Еджкамб. Вони пройшли до іншої кімнати, продовжуючи свій огляд. Повсюди майстри розтягували шпалери, підіймали штори, переносили меблі. Щоразу, коли жінка запитувала в нього поради, Андреа мусив робити над собою зусилля, щоб відповісти їй, подолати нехіть, притлумити своє нетерпіння. У якусь мить, коли чоловік розмовляв з кимось, він сказав їй тихим голосом, не приховуючи свого роздратування:
– Навіщо ви мене мучите? Я сподівався застати вас саму.
В дверях капелюшок Елени зачепився за нерівно підвішену портьєру, й він з’їхав набік. Елена сміючись покликала Мумпса, щоб той розв’язав їй вузол на вуалі. Й Андреа побачив, як ненависні руки намацали вузол на потилиці жаданої жінки, доторкаючись до її чорного волосся, того самого волосся, яке колись під його поцілунками пахтіло таємничими пахощами, що їх годі було зрівняти з будь-якими відомими йому пахощами, – ніжнішими, ніж будь-які інші, п’янкішими, ніж будь-які інші.
Він визнав за найкраще попрощатися, сказавши, що його чекають на сніданок.
– Ми остаточно переселимося сюди першого лютого, у вівторок, – сказала йому Елена. – Сподіваюся, ви прийдете до нас на новосілля.
Андреа вклонився.
Він усе віддав би, аби не доторкатися до руки лорда Гітсфілда. Він пішов, переповнений злістю, ревнощами, відразою.
Того ж таки вечора, уже в сутінках, навідавшись до клубу, де не був уже давно, він побачив за картярським столом дона Мануеля Ферреса-і-Капдевіла, міністра Гватемали. Він люб’язно з ним привітався; поцікавився новинами про донну Марію, про Дельфіну.
– Вони ще в Сієні? Коли приїдуть сюди?
Міністр, пам’ятаючи про ті кілька тисяч лір, які він виграв у молодого графа в останню ніч у Скіфаної, відповів на його запитання з великою чемністю. Він знав Андреа Спереллі як чудового гравця високого стилю й бездоганної чесності.
– Обидві вже тут, приїхали в понеділок. Марія дуже засмутилася, не заставши тут маркізу д’Ателета. Я думаю, ваш візит буде для неї надзвичайно приємним. Ми оселилися на вулиці Національній. Ось адреса.
Він дав йому свою візитівку. Після чого повернувся до гри. Андреа почув, як його кличе дюк ді Беффі, що стояв у колі інших джентльменів.
– Чому ти не був уранці в Ченточелле? – запитав його дюк.
– Я мав іншу зустріч, – відповів Андреа не замислюючись, аби щось відповісти.
Дюк засміявся разом з іншими друзями.
– У палаці Барберіні?
– Можливо.
– Можливо? Людовіко бачив, як ти заходив туди.
– А ти де був? – запитав Андреа в Барбарізі.
– У моєї тітки Савіано.
– Он як!
– Не знаю, як закінчилося твоє полювання, – провадив дюк де Беффі, але ми скакали швидким чвалом сорок дві хвилини й здобули двох лисиць. У четвер біля Трьох Фонтанів.
– Ти зрозумів? Не біля чотирьох… – додав зі своєю звичайною комічною серйозністю Джино Боммінако.
Друзі засміялися, засміявся навіть сам Спереллі. Ці глузи не дратували його. Навпаки, тепер, коли для цього не було найменших підстав, він утішався тим, що друзі вірили у відновлення його зв’язку з Еленою. Він обернувся й став розмовляти з Джуліо Музелларо, який щойно підійшов. Із кількох слів, які долинули до його вух, він зрозумів, що в колі чоловіків розмовляли про лорда Гітсфілда.
– Я познайомився з ним у Лондоні шість чи сім років тому, – сказав дюк ді Беффі. – Він був лордом спальні в князя ді Галлесе, здається…
Потім дюк стишив голос. Певно, він розповідав страхітливі речі. До вуха Андреа долинула між фрагментами кількох еротичних фраз двічі чи тричі назва знаменитої газети, яка давно спеціалізувалася на лондонських скандалах: Пол Мол Ґазет. Йому захотілося почути ту розмову: його опанувала страшенна цікавість. Він знову побачив у своїй уяві руки лорда Гітсфілда – бліді, експресивні, значущі, такі викривальні й незабутні. Але Музелларо не переставав базікати. Він йому сказав:
– Ходімо звідси. Я тобі розповім.
Спустившись сходами, вони зустріли графа Альбоніко, який підіймався. Він був одягнений у жалобу у зв’язку зі смертю донни Іпполіти. Андреа зупинився й став його розпитувати про цю сумну подію. Він знав, що ця смерть сталася в Парижі, в листопаді, від Джуліо Монтелатічі, кузена донни Іпполіти.