Зовсім мало номерів залишалося проминути, аби дійти до того, який був указаний на візитівці дона Мануеля. Андреа тремтів так, ніби донна Марія вийшла йому назустріч. Її дім справді був близько. Він пройшов майже впритул до зачиненої брами; не міг утриматися, щоб не подивитися вгору.
– Куди ти дивишся? – запитав його Музелларо.
– Нікуди. Дай мені сигарету. Ходімо швидше, бо вже стало холодно.
Вони мовчки пройшли по вулиці Національній до Чотирьох Фонтанів. Стривоженість Андреа була очевидною. Друг сказав йому:
– Тебе справді щось непокоїть…
А Андреа відчував такий біль у серці, що мало не розповів про все. Проте втримався. Він досі перебував під враженням злослів’я, почутого в клубі, розповіді Джуліо, всього того непристойного базікання, яке сам же й спровокував і сам підтримував. Цілковита відсутність таємниці в пригоді, те марнославне самовдоволення, з яким коханці ставляться до базікання та усмішок інших людей, цинічна байдужість, із якою колишні коханці нахваляють переваги жінки тим, котрі вже наготувалися повтішатися з нею, фальшива послужливість, із якою перші дають другим поради, як ліпше досягти своєї мети, готовність, із якою другі розповідають першим про найменші подробиці першого побачення, прагнучи довідатися, чи теперішні манери дами збігаються з тими, з якими вона віддавалася раніше, й ці розповіді, ці наслідування, ці успадкування, й узагалі всі дрібні та великі підлоти, які супроводжують солодкі світські адюльтери, зводили кохання, як йому здавалося, до банальної й брудної мішанини, ганебної вульгарності, розбещеності, якій немає назви. Спогади по Скіфаною проникли йому в душу, наче ніжні пахощі. Постать донни Марії засяяла перед його внутрішнім зором так реально, що він майже не був здивований; він бачив, як вона відрізняється від усіх інших жінок, як сяє над усіма ними. А якою вона була прекрасною, коли в гаю Вікоміле промовила свої палкі слова! Чи почує він знову ці слова з її вуст? Що вона робила, що вона думала, як пережила цей час їхньої розлуки? Внутрішнє збудження зростало в ньому з кожним кроком. Мов швидкоплинні фантасмагорії, пролітали в його душі фрагменти видінь: краєчок краєвиду чи моря, сходи між кущами троянд, кімната, всі ті місця, де народжувалося його почуття, де розливалася ніжність, де поширювалися її чари. І він переживав солодке й глибоке тремтіння, думаючи, що, можливо, в її серці досі живе пристрасть, що, можливо, вона страждала й плакала, а може, навіть мріяла й сподівалася. Хто знає!
– Ну то як воно? – запитав Джуліо Музелларо. – Як посуваються справи з леді Гітсфілд?
Вони спускалися по вулиці Чотирьох Фонтанів, були перед палацом Барберіні. Між залізними ґратами паркану, між колосами з каменю виднівся темний сад, пожвавлюваний тихим дзюрчанням вод, над ними височів білий палац, де тільки під одним портиком горіло світло.
– Що ти сказав? – перепитав Андреа.
– Як твої справи з донною Еленою?
Андреа подивився на палац. У ту мить йому здалося, що він відчув у серці глибоку байдужість, справжню смерть жадання, остаточне зречення; і тому відповів першою фразою, яка спала йому на думку:
– Я дотримуюся правила: ніколи не запалювати сигарету вдруге…
– А проте цього разу, може, й слід її запалити. Ти добре її роздивився? Мені вона здалася ще гарнішою; так ніби вона має щось нове, щось таке, чого не виразиш словами… Можливо, «нове» – й не зовсім вдале слово. Вона стала ніби глибшою, зберігши свою красу; одне слово, Елена стала тепер більше собою, аніж два або три роки тому – «квінтесенцією Елени». Можливо, вона переживає свою другу весну, бо її вік, думаю, вже наближається до тридцяти. Тобі так не здається?
Андреа відчув, як його вкололи ці слова, й знову загорівся. Ніщо так не оживляє й не загострює жадання чоловіка, коли він чує від інших похвалу жінці, якою він володів протягом тривалого часу або за якою упадав довго й марно. Кохання, яке перебуває в агонії, може тривати довше, якщо йому хтось позаздрить, якщо ним хтось захоплюватиметься; бо коханець, якому набридли його почуття або який від них стомився, боїться відмовитися від своєї власності або своєї облоги на користь щастя того, хто прийде йому на зміну.
– Тобі так не здається? А потім перетворити Гітсфілда на Менелая, мабуть, буде неповторним щастям.
– Я теж так думаю, – сказав Андреа, намагаючись підробитися під фривольний тон друга. – Побачимо.
ІІІ
– Маріє, на мить забудьте про свою лагідність, дозвольте мені висловити свої думки!
Вона підвелася. Сказала тихо, без обурення, без суворості, без очевидного хвилювання в голосі: