– Пробачте мені, але я не можу вас слухати. Ви завдаєте мені великого болю.
– Я мовчатиму. Залиштеся тут, Маріє, благаю вас.
Вона знову сіла. Усе було так, як у часи Скіфаної. Ніщо не могло б зрівнятися з грацією витонченої голови, що здавалася придавленою величезною масою волосся, наче божественною карою. М’яка й ніжна тінь, схожа на злиття двох прозорих барв – фіолетової й ідеально синьої, оточувала її очі, з брунатними зіницями смаглявого янгола.
– Я лише хотів, – додав Андреа приниженим голосом, – лише хотів нагадати вам свої слова, що їх я сказав якось уранці в парку, на мармуровій лаві, під полуничними деревами, в незабутній для мене час, майже священний у моїй пам’яті.
– Я їх пам’ятаю.
– Так от, Маріє, від того часу моє лихо стало сумнішим, похмурішим, жорстокішим. Я ніколи не зможу розповісти вам про свої страждання, свої приниження; не зможу розповісти вам, скільки разів моя душа кликала вас, думаючи, що помирає; ніколи не зможу повідати, як тріпотіла моя душа від щастя, як поривалося все моє єство до надії, якщо на якусь мить я наважувався думати, що пам’ять про мене, можливо, ще жива у вашому серці.
Він говорив тим самим тоном, як і в той далекий ранок; здавалося, його опанувало те саме сентиментальне сп’яніння. Весь його сум піднявся до його вуст. І вона слухала його з опущеною головою, нерухома, майже в тій самій позі, що й минулого разу; і її уста, вираз її вуст, хоч і міцно стиснутих, як і того разу, свідчив про болісне любострастя.
– Ви пам’ятаєте про Вікоміле? Ви пам’ятаєте про гай у той жовтневий вечір, коли ми були самі-одні?
Донна Марія легенько нахилила голову, ніби виражаючи свою згоду.
– І ті слова, які ви мені сказали? – додав молодик смиренним голосом, але з напруженим виразом стримуваної пристрасті, низько нахилившись до неї, ніби хотів заглянути їй у вічі, які вона ще тримала нахиленими.
Вона тепер підвела їх і подивилася на нього з болем і жалем.
– Я все пам’ятаю, – відповіла вона, – усе-все. Чому я мусила приховувати від вас свою душу? Ви наділені шляхетним і величним духом. І я довіряю вашій великодушності. Але чому я мала дозволити, щоб ви повели мене до себе, наче вульгарну жінку? Хіба я не сказала в той вечір, що кохаю вас? У вашому запитанні я бачу інше запитання. Ви хочете знати, чи я досі кохаю вас.
Вона на мить завагалася. Губи їй затремтіли.
– Я вас кохаю.
– Маріє!
– Але ви повинні назавжди відмовитися від мого кохання, ви повинні віддалитися від мене; ви маєте бути шляхетним і великодушним, оберігаючи мене від боротьби, яка вселяє мені страх. Я багато страждала, Андреа, і я навчилася страждати; але думка про те, що я мушу боротися проти вас, мушу захищатися від вас, – уселяє в мене безумний жах. Ви не знаєте, скільки мені знадобилося зусиль, щоб повернути собі спокій серця; ви не знаєте, від скількох високих і дорогих мені ідеалів я мусила відмовитися… Бідолашні ідеали! Я стала іншою жінкою, бо треба було, щоб я стала нею; я стала жінкою звичайною, бо так від мене вимагав мій обов’язок.
У її голосі прозвучав глибокий і лагідний смуток.
– Зустрівшись із вами, я відчула, як у мені відродилися мої давні мрії, відродилася моя колишня душа. І в перші дні я піддалася ніжності, закривши очі на далеку небезпеку. Я думала: «Він нічого не довідається від мене; я нічого не довідаюся від нього». Я майже не відчувала докорів сумління, не відчувала страху. Але ви заговорили; ви сказали мені слова, яких я ніколи не чула; ви видобули з мене зізнання… і небезпека постала переді мною – очевидна, відкрита, явна. Але я ще не відмовилася від своїх мрій. Ваші страждання робили мені боляче, вкидали мене в глибокий смуток. Я думала: «Нечисте заплямувало його. Якби я могла його очистити! Я була б щаслива стати жертвою його відродження». Ваш смуток притягував мій смуток. Мені здавалося, що хоч я й не могла б утішити вас, але могла б принести вам полегкість, якби ви знали, що одна душа завжди каже «амінь» на кожен запит вашого болю.
Вона промовила ці останні слова з таким духовним піднесенням у всьому своєму єстві, що на Андреа накотилася хвиля майже містичної радості; і його єдиним бажанням у цю мить було взяти обидві її руки й вилити своє глибоке сп’яніння на ці дорогі, делікатні й непорочні руки.
– Неможливо! Неможливо! – провадила вона, із жалем хитаючи головою. – Ми повинні назавжди відмовитися від будь-якої надії. Життя невблаганне. Самі того не бажаючи, ви зруйнуєте ціле життя й, можливо, не одне.
– Маріє! Маріє, не кажіть такого! – урвав її молодик, ще раз нахиляючись до неї і взявши її за руку, без пориву, але з благальним тремтінням, так ніби перш ніж здійснити цей порух, він чекав від неї знаку згоди. – Я зроблю все, чого ви хочете; я буду смиренним і слухняним; моє єдине прагнення – підкорятися вам; моє єдине бажання – померти за ваше ім’я. Відмовитися від вас і відмовитися від спасіння, назавжди провалитися в руїну й не підвестися більш ніколи. Я кохаю вас так, що жодне людське слово неспроможне висловити це почуття. Я потребую вас. Лише ви є істинною; ви – та Істина, яку шукає мій дух. Усе інше – пусте; усе інше – ніщо. Відмовитися від вас – однаково, що прийняти смерть. Але якщо пожертвувати собою означає зберегти вам мир, то мій обов’язок – принести таку жертву. Не бійтеся, Маріє. Я не завдам вам ніякого зла.