Він тримав її руку в своїй, але не стискав її. Його слова не були палкими, вони були тихими, сумними, безнадійними, сповненими глибокого благоговіння. І жалість так обманювала Марію, що вона не забирала свою руку й на кілька хвилин віддалася любострастю цього легкого доторку. А любострастя було в ній таким слабеньким, що майже не знаходило органічного вияву; усе відбувалося так, ніби рідкий потік виливався з інтимних куточків її серця й через руку доходив до пальців і проходив крізь них нескінченно гармонійною хвилею. Коли Андреа замовк, деякі слова, промовлені в парку в той незабутній ранок, повернулися в її пам’ять, оживлені недавнім звуком його голосу, й наповнили її новим хвилюванням: «Лише одна ваша видима присутність п’янила мене. Я відчував, як вона розливається по моїх жилах, наче кров, і вторгається в мій дух, немов надлюдське почуття…»
На короткий час запала мовчанка. Вряди-годи пориви вітру налітали на шибки й примушували їх дзвеніти. З вітром долинав далекий шум, змішаний із торохтінням коліс екіпажів. До кімнати проникало холодне й прозоре світло, немов джерельна вода; по кутках збиралася тінь, ховаючись між завісами з далекосхідних країн; то там, то там виблискували меблі, інкрустовані нефритом, слоновою кісткою, перламутром; великий позолочений Будда стояв у глибині під райською музою. Ці екзотичні форми додавали кімнаті щось від своєї таємничості.
– Що ви думаєте тепер? – запитав Андреа. – Не думаєте про мою смерть?
Вона, здавалося, поринула в думки, просякнуті сумнівом. Вигляд у неї був нерішучий, ніби вона дослухалася до внутрішніх голосів.
– Я не можу вам відповісти, – сказала вона, легенько доторкнувшись долонею до лоба, – не можу пояснити вам, яке дивне передчуття мене навідує протягом тривалого часу. Не знаю, в чому тут річ; але я боюся.
Після паузи вона додала:
– Я собі уявляю, що ви страждаєте, що ви захворіли, мій бідолашний друже, і що я не можу полегшити ваш біль і що я не буду присутня, коли ви страждатимете, й не знатиму, чи ви мене кличете… Боже мій!
Голос у неї тремтів і лунав слабко, вона майже плакала, так ніби їй перехопило горло. Андреа сидів із похиленою головою й мовчав.
– Думати, що моя душа завжди линутиме до вас, завжди, й ніколи не зможе злитися з вашою, ніколи не зможе домогтися, щоб ви її зрозуміли… Нещасне кохання!
У її голосі бриніли сльози, губи скривилися від болю.
– Не залишайте мене! Не залишайте! – вигукнув юнак, узявши її обидві руки й майже ставши перед нею навколішки, опанований глибоким переживанням. – Я не покличу вас ніколи. Я хочу від вас лише співчуття. Співчуття, яке я отримаю від вас, буде мені дорожчим, аніж пристрасть якоїсь іншої жінки, ви це знаєте. Один доторк ваших рук може вилікувати мене; вони зможуть повернути мене до життя, підняти з ницості, повернути мені віру, визволити мене від усього поганого, що заразило мене й наповнює мене жахом. Любі мої, любі руки…
Він нахилився, щоб поцілувати їх, і притиснув до них уста. Заплющив очі, переживаючи відчуття глибокої ніжності, й тихо промовив із неповторним виразом:
– Я відчуваю, як вони тремтять.
Вона підвелася, тремтяча, розгублена, більше бліда, аніж тоді, коли в той незабутній ранок ішла під квітами. Вітер бринів шибками; до них долинав гомін, схожий на крики збунтованого натовпу. Ті крики, що долинали від Квірінале, збільшували її хвилювання.
– Прощавайте. Прошу вас, Андреа, не залишайтеся більше тут, ми побачимося іншого разу, коли ви захочете. Але тепер – прощавайте. Благаю вас!
– Де я з вами побачуся?
– Завтра на концерті. Прощавайте.
Вона була геть схвильована, ніби вчинила злочин. Провела його до дверей кімнати. Залишившись сама, завагалася, не знаючи, щó їй робити, ще перебуваючи під владою потрясіння. Вона відчувала, як палають у неї щоки, скроні й обличчя навколо очей, палають нестерпним жаром, тоді як решта тіла тремтіла від холоду. Доторк коханого залишався в неї на руках, божественна печать, і то було небесне відчуття, й вона хотіла, щоб воно залишилося там навічно. Вона розглянулася навколо. Світло в кімнаті згасало, форми зникали в півсутіні, позолота на Будді набула незвичайного відтінку. Крики з вулиці то долинали, то стихали. Вона підійшла до одного з вікон, відчинила його, висунулася назовні. Морозний вітер віяв на вулиці, де вже в напрямку площі Терміні почали засвічувати ліхтарі. Навпроти дерева з вілли Альдобрандіні розгойдували верхівки, ледь забарвлені червонястими відблисками. Над Баштою Міліцій висіла величезна темно-лілова хмара, одна на все небо.