Вечір видався їй зловісно похмурим. Вона відійшла від вікна. Пішла й сіла на тому самому місці, де сиділа під час недавньої розмови. «Чому Дельфіна досі не повернулася?» Їй хотілося уникнути будь-яких роздумів, будь-яких медитацій. Проте не знати, яка слабкість утримувала її там, де кілька хвилин тому Андреа дихав, розмовляв, говорив про своє кохання і свій біль. Зусилля, наміри, докори сумління, молитви, каяття протягом попередніх чотирьох місяців розсіялися, розвіялися, стали непотрібними в одну мить. Вона знову падала, мабуть, почуваючи себе ще більше стомленою, більше переможеною, без волі й без сили боротися проти моральних феноменів, які захоплювали її зненацька, проти почуттів, які її хвилювали; і тим часом як вона віддавалася тривозі й розслабленню свідомості, при яких будь-яка мужність зраджувала її, вона відчувала, як щось плаває в сутінках кімнати й огортає всю її нескінченно ніжною ласкою.
Й через день, коли вона пішла до палацу Сабіні, серце в неї калатало під букетом фіалок.
Андреа вже був там і чекав її біля дверей зали. Потиснувши їй руку, він сказав:
– Дякую.
Він провів її до стільця й сів із нею поруч.
– Я думав, що помру, чекаючи вас. Боявся, ви не прийдете. Який я вам вдячний!
Він сказав їй:
– Учора пізно ввечері я проминав ваш дім. Побачив світло в одному з вікон, третьому в напрямку Квірінале. Не знаю, що я віддав би, аби знати, що ви перебували там…
Потім запитав:
– Хто вам дав ці фіалки?
– Дельфіна, – відповіла вона.
– Вона розповіла вам, що сьогодні вранці ми зустрілися з нею на площі Іспанії?
– Так, вона все розповіла.
Концерт розпочався «Квартетом» Мендельсона. Зала була майже повна. Публіка здебільшого складалася з чужоземних дам; і це була публіка з білявим волоссям, з досить скромним вбранням, наче прийшла на богослужіння. Хвилі музики пропливали над нерухомими головами, накритими темними капелюшками, розходячись у золотавому світлі, яке проникало згори, пом’якшене жовтими завісами, підсилене білими голими стінами. Старовинна зала філармонії, зовсім гола, де на білому тлі залишилися лише сліди від кількох фресок і де жалюгідні сині завіски ледве трималися, справляла враження приміщення, яке було зачинене ще років сто тому й уперше відчинилося тільки сьогодні. Але цей колір старості, цей вигляд убогості, ця голизна стін додавали дивний смак до витонченого звучання; і насолода від нього здавалася більш таємничою, вищою і чистішою в цьому вбогому середовищі завдяки контрасту. Було 2 лютого, середа: у Монтечіторіо парламент сперечався про справу Догалі; ближні вулиці та майдани кишіли людом і солдатами.
Музичні спогади про Скіфаною виникли в пам’яті двох закоханих; відблиск тієї осені осяяв їхні думки. На звуки «Менуету» Мендельсона перед ними виникли картини життя над морем, зали, напоєної пахощами нижніх садів, де між колонами передпокою височіли вершини кипарисів і виднілися червоні, як вогонь, вітрила на краю тихого моря.
Вряди-годи Андреа, трохи нахиляючись до жінки, тихо її запитував:
– Про що ви думаєте?
Вона відповідала усмішкою, такою тонкою, що він ледве вловлював її.
– Пам’ятаєте 23 вересня? – запитала вона.
Андреа не зовсім зрозумів, який спогад вона має на увазі, але кивнув головою.
Анданте, спокійне й урочисте, з високою патетичною мелодією, розвинувшись, перейшло в плач. Фінал наполягав на ритмічній монотонності, досить стомливій.
Вона сказала:
– А зараз буде ваш Бах.
Обоє, коли знову почалася музика, відчули потребу зблизитися. Їхні лікті доторкнулися один до одного. У кінці кожного твору Андреа нахилявся до неї, щоб прочитати назву в програмі, яку вона тримала розгорнутою в руках. І при цьому стискав їй лікоть, вдихав пахощі фіалок, передавав їй солодке тремтіння своєї руки. Адажіо прозвучало таким могутнім співом, злетіло в такому польоті на вершини екстазу, з такою впевненістю полинуло в нескінченність, що здавалося голосом надлюдської істоти, яка перетворила на ритм торжество безсмертної перемоги. Усі душі були підхоплені невтримною хвилею. Коли музика замовкла, в залі протягом кількох хвилин відчувалося лише тремтіння інструментів. З одного кінця зали до іншого пролунав шепіт. Після короткої перерви оплески гримнули з нечуваною силою.