Обоє дивилися одне на одного зміненими очима, так ніби відірвалися після обіймів, сповнених невимовної насолоди. Музика тривала; світло в залі стало не таким яскравим; приємне тепло зробило повітря ніжнішим; і у теплі фіалки донни Марії пахтіли набагато сильніше. Андреа мав ілюзію, що перебуває наодинці з нею, бо не бачив перед собою нікого зі знайомих йому людей.
Але він помилявся. В одній із перерв, обернувшись, він побачив Елену Муті – вона стояла в самому кінці зали разом із княгинею Ферентіно. Його погляд відразу зустрівся з її поглядом. Він здалеку вклонився. Йому здалося, він помітив на устах Елени дивну посмішку.
– Кому ви вклонилися? – запитала донна Марія, також обернувшись. – Хто вони, ті жінки?
– Леді Гітсфілд і княгиня ді Ферентіно.
Їй здалося, що в його голосі пролунала стурбованість.
– Котра з них Ферентіно?
– Білявка.
– Друга дуже вродлива.
Андреа промовчав.
– Але вона англійка? – запитала Марія.
– Ні. Римлянка. Вдова дюка ді Шерні, яка вдруге одружилася з лордом Гітсфілдом.
– Вона дуже гарна.
Андреа поквапився запитати:
– Що тепер гратимуть?
– «Квартет» Брамса, до мінор.
– Ви його знаєте?
– Ні.
– Друга частина чудова.
Він говорив, щоб приховати свій неспокій.
– Коли я побачуся з вами ще?
– Не знаю.
– Завтра.
Вона завагалася. Здавалося, на її обличчя лягла легка тінь. Відповіла:
– Якщо завтра я буду сама, то піду з Дельфіною на площу Іспанії, десь опівдні.
– А якщо не буде сонця?
– Увечері в суботу я піду до графині Старніни…
Знову заграла музика. Перша частина виражала похмуру чоловічу боротьбу, наповнену силою. Романс передавав спогад, жаданий, але сумний, а потім підіймався повільно, непевно, слабко, до ще далекого світанку. Світла мелодійна фраза розгорталася у глибокі модуляції. Це було почуття зовсім інше, аніж те, яке оживляло «Адажіо» Баха: воно було більш людським, більш земним, більш елегійним. У цій музиці відчувався подих Людвіга Бетховена.
Андреа поринув у таку жахливу тривогу, що боявся зрадити себе. Уся ніжність, якою він так утішався спочатку, тепер перетворилася на гіркоту. Він точно не усвідомлював, у чому полягає його нове страждання. Він не міг ані зосередитися, ані запанувати над собою. Ніби плавав на хвилях між подвійним потягом до жінок і чарами музики, не схиляючись до жодної з трьох сил. Він відчував у душі порожнечу, в якій болісним відлунням відбивалися якісь поштовхи; і його думка розбивалася на тисячі фрагментів, роз’єднувалася, розпадалася; і два жіночі образи накладалися один на один, зливалися, розпадалися, поки він устигав розділити їх, поки йому вдавалося визначити своє почуття до однієї, а потім до другої. І до цього бурхливого й неясного внутрішнього страждання додавалися, так би мовити, проблеми суто практичного характеру. Від його уваги не сховалася легенька зміна в поведінці донни Марії стосовно себе; і йому здавалося, він відчуває на собі погляд Елени, постійний і невідривний; і він не міг придумати, як йому повестися, не знав, чи йому провести донну Марію, коли виходитимуть із зали, чи підійти до Елени, не знав, як вони сприймуть такий його вчинок – з радістю чи зневагою, одна й друга.
– Я вже піду, – сказала донна Марія, підводячись після «Романсу».
– Ви не дочекаєтеся кінця?
– Ні. Мені треба бути вдома на п’яту годину.
– Пам’ятайте, що завтра вранці…
Вона подала йому руку. Можливо, від теплоти в зачиненому повітрі легкий рум’янець забарвив її бліде обличчя. Оксамитова накидка темного свинцевого кольору, обшита широкою смугою шиншили, накривала всю її постать. А під сірою шубою делікатно в’янули фіалки. Виходячи із зали, вона йшла з досконалою елегантністю, й кілька синьйор, які сиділи, обернулися, щоб подивитись на неї. І вперше Андреа побачив у ній, в одухотвореній жінці, у сієнській мадонні з чистим серцем, світську жінку.
«Квартет» переходив до третьої частини. Позаяк денне світло ослабло, були підняті штори, жовті, як у церкві. Деякі дами почали виходити із зали. То там, то там лунав тихий гомін. В аудиторії стали ширитися втома й неуважність, як то буває в кінці кожного концерту. Завдяки одному з тих непоясненних феноменів несподіваної зміни настрою Андреа відчув раптову полегкість і майже розвеселився. Він утратив будь-яку стурбованість, сентиментальну й пристрасну; авантюра насолоди ясно виникла перед його самовтіхою, перед його візіонерською спроможністю. Він подумав, що донна Марія, погоджуючись на ці невинні побачення, уже поставила ногу на слизький спуск, у кінці якого неминучий гріх підстерігає навіть найобачніші душі; подумав також, що невеличкі ревнощі можуть штовхнути Елену впасти йому в обійми, а тому одна авантюра може допомогти іншій; подумав, що неусвідомлений страх, ревниве передбачення прискорило згоду донни Марії на наступне побачення. Отже, він побачив шлях до подвійної перемоги; і всміхнувся, подумавши, що в обох випадках труднощі поставали перед ним в однаковому аспекті. Він мусив перетворити на коханок двох жінок, які хотіли грати при ньому роль сестер. Він відзначив усміхаючись й інші подібності між двома. «Який голос! Якими дивними здаються в голосі донни Марії модуляції Елени!» Йому сяйнула божевільна думка. Цей голос розбудив його уяву: завдяки такій схожості він міг сплавити дві краси в одну, щоб заволодіти третьою – уявною, складнішою, досконалішою, а отже, й ближчою до ідеалу…