Третя частина «Квартету», виконана в бездоганному стилі, закінчилася під бурхливі оплески. Андреа підвівся й підійшов до Елени.
– О, Уджента, де ви досі були? – запитала в нього княгиня Ферентіно. – У країні Ніжності?
– І хто ця незнайомка? – запитала Елена легковажним голосом, нюхаючи букет фіалок, який вона дістала з манжети з хутра куниці.
– Вона велика подруга моєї кузини: донна Марія Феррес-і-Капдевіла, дружина нового міністра Гватемали, – безтурботно відповів Андреа. – Симпатична й досить витончена жінка. Вона гостювала у Франчески в Скіфаної, у вересні.
– А що Франческа? – урвала його Елена. – Коли вона приїде, не знаєте?
– Я маю зовсім недавні відомості про неї із Сан-Ремо. Здоров’я Фердинандо поліпшується. Але, боюся, їй доведеться пожити там ще кілька місяців, можливо, й довше.
– Як шкода!
«Квартет» перейшов до останньої частини, дуже короткої. Елена й Ферентіно сіли на два стільці у глибині зали, неподалік від стіни, під блідим дзеркалом, у якому відбивалася наповнена меланхолією зала. Елена слухала музику з похиленою головою, перебираючи пальцями краї світлого боа з куниці.
– Проведіть нас, – сказала вона Спереллі, коли концерт закінчився.
Підіймаючись у карету після Ферентіно, вона сказала йому:
– Підіймайтеся й ви. Ми висадимо Еву біля палацу Фіано. Потім я відвезу вас, куди ви захочете.
– Дякую.
Спереллі прийняв пропозицію. Виїхавши на Корсо, карета мусила просуватися дуже повільно, бо весь проспект був заповнений юрмами людей. Від площі Монтесіторіо, від площі Колонна долітали шум та крики й поширювалися, наче гуркіт морських хвиль, наростали, падали, знову гучнішали, змішані з музикою військових сурм. Заколот наростав у цей сірий і холодний вечір; жах перед далекою розправою примушував люд гучно горлати; чоловіки, які бігли, вимахуючи великими пучками аркушів, проштовхувалися крізь натовп; посеред криків виразно чулося слово «Африка».
– За чотириста тварюк, що померли, як тварюки! – промурмотів Андреа, відхиляючись від віконця.
– Що ви там говорите? – вигукнула Ферентіно.
На розі вулиць біля палацу Чіккі заворушення перейшло в бійку. Карета мусила зупинитися. Елена нахилилася, щоб подивитись; і її обличчя, яке визирнуло з тіні, освітлене відблиском ліхтаря і тьмяним світлом вечірніх сутінків, здалося блідим майже похоронною блідістю, холодною й трохи мертвотною, навіявши Андреа туманний спогад про побачений колись образ – він уже не пам’ятав, коли, не пам’ятав, де – в якійсь галереї чи в каплиці.
– Ось ми й тут, – сказала княгиня, бо карета нарешті доїхала до палацу Фіано. – Отже, до побачення. Зустрінемося увечері в Анджельєрі. До побачення, Уджента. Прийдете завтра на сніданок до мене? Ви зустрінете там також Елену й Віті, й мого кузена.
– О котрій годині?
– Через півгодини після полудня.
– Гаразд. Дякую.
Княгиня вийшла. Слуга чекав наказу.
– Куди вас довезти? – запитала Елена Спереллі, який сів біля неї, на місце її подруги.
– Кудись далеко-далеко…
– Дорогою скажете. До вашого дому?
– Трінітá-деї-Монті, палац Дзуккарі.
Служник зачинив дверці. Коні понесли карету клусом, вона звернула у вулицю Фраттіна, залишивши позад себе юрму, гомін і крики.
– О, Елено, після стількох… – урвав свою мову Андреа, нахилившись, щоб подивитися на жадану, яка скулилася у глибині екіпажа, в тіні, ніби ухиляючись від контакту.
Світло з одного вікна проникло крізь тінь, коли вони проминали вуличний ліхтар, і він побачив, що Елена всміхалася йому, бліда, заманливою усмішкою.