Так само всміхаючись, вона вправним рухом скинула з шиї довге боа з куниці й обкрутила навколо його шиї, наче ласо. Здавалося, то був жарт. Але цим м’яким ласо, напахченим тими самими парфумами, які Андреа вдихав у голубій лисиці, вона притягла молодика до себе й підставила йому губи, нічого не кажучи. Обидва пригадали пристрасні й ніжні злиття, які колись тривали, поки обоє не починали задихатися, й створювали оманливе відчуття м’якого й вологого плоду, який розчинявся в серці. Щоб продовжити поцілунок, вони затримували дихання. Карета звернула з вулиці Мачеллі на вулицю Тритоне, потім на вулицю Сістіна й зупинилася на вулиці Дзуккарі.
Рвучким рухом Елена відштовхнула молодика. Вона сказала йому затуманеним голосом:
– Виходь. До побачення.
– Коли прийдеш?
– Хтозна…
Служник відчинив дверцята. Андреа вийшов. Карета знову звернула, щоб повернутися на вулицю Сістіна. Андреа, який досі тремтів, з поглядом, що не міг проникнути крізь густий туман, дивився, чи з’явиться за шибкою обличчя Елени; але не побачив нічого. Карета від’їхала.
Підіймаючись сходами, він думав: «Нарешті вона згадала по наші колишні взаємини!» Голова його досі була огорнута туманом сп’яніння, на вустах залишався смак поцілунку, а в очах лукава усмішка, з якою Елена накинула йому на шию ту блискучу й запашну змію. «А донна Марія?» Він, безперечно, завдячував сієнці цим несподіваним виявом хіті. Не було сумніву, що дивний і фантастичний вчинок Елени пояснювався нападом ревнощів. Мабуть, боячись, що він від неї втече, вона захотіла прив’язати його, приманити, знову розпалити його жадання. «Вона кохає мене? Чи не кохає?» Але навіщо йому знати? Яка йому з цього користь? Жодне чудо ніколи не воскресить бодай маленьку частку вмерлого щастя. Отже, йому залишається кохати лише плоть, яка досі божественно гарна.
Він довго втішався, згадуючи цю авантюру. Йому особливо сподобалася елегантна й неповторна манера, з якою Елена надала особливого смаку своєму капризу. Але образ боа пробудив у ньому образ коси донни Марії, туманно повернув йому всі ті любовні сни, в яких він милувався цим розкішним дівочим волоссям, що колись примушувало тремтіти від захвату вихованок флорентійського монастиря. Він знову змішав обидва свої жадання, замилувався подвійною втіхою; побачив в уяві третю ідеальну коханку.
Андреа почав міркувати й робити висновки. Одягаючись на обід, він думав: «Учора я пережив сцену глибокої пристрасті майже зі слізьми; сьогодні маленьку й німу сцену любострастя. І вчора я здавався собі цілком щирим у своїх почуттях, як раніше був щирим у вибухах пристрасті. Крім того, сьогодні ж таки, за годину до поцілунку Елени, я пережив високу мить ліричної пристрасті біля донни Марії. Від усього цього не залишилося й сліду. Завтра, безперечно, я почну все спочатку. Я хамелеон – химерний, плутаний, непостійний. Кожен мій порив до єдності зазнає невдачі. Пора мені нарешті змиритися. Мій закон виражається одним словом: ТЕПЕР. Нехай сповниться воля закону».
Він засміявся із самого себе. І від тієї години в його житті почалася нова фаза його морального занепаду.
Без будь-якої обережності, без будь-якої стриманості чи докорів сумління він запустив у дію всі прийоми своєї нездорової уяви. Щоб умовити Марію Феррес віддатися йому, він застосував усі свої витончені способи, найделікатніші інтриги, обманюючи її навіть у найшляхетніших виявах її душі, в її духовності, ідеальності, в інтимному житті її серця. Щоб з однаковою швидкістю посуватися по шляху завоювання нової коханки й повернення колишньої, щоб скористатися з кожної обставини в першому й у другому випадку, він ішов назустріч безлічі невчасних ситуацій і великих труднощів, химерних випадків; а щоб виплутатися з них, удавався до брехні, вигадок, ницих викрутів, підлих відмовок, негідних підступів. Доброта, віра, правдивість донни Марії не справляли на нього враження. Він побудував свою стратегію зваблення на рядку з псалмів: «Окропи мене іссопом, і буду чистий; омий мене, і буду біліший, ніж сніг». Бідолашна жінка вірила в те, що рятує душу, спасає інтелект, своєю чистотою очищає заплямленого чоловіка; вона досі глибоко вірила в незабутні слова, які почула в парку, під час тієї епіфанії кохання, поблизу моря, під розквітлими деревами. І ця віра підносила й зміцнювала її в тій християнській боротьбі, яка не втихала в її свідомості, рятувала її від підозр, п’янила її чимось подібним до любострасної містики, якою вона обгортала скарби своєї ніжності, ті хвилі томління, які накочувалися на неї, берегла найсолодшу квітку свого життя.
Можливо, на початку Андреа Спереллі переживав справжню пристрасть; уперше у своєму житті він опинився перед одним із тих великих і рідкісних жіночих почуттів, які освітлюють чудесним і страхітливим блиском сіре й тривожне небо людського кохання. Він його не пощадив. Став безжальним катом себе самого й бідолашної істоти.