Щодня – новий обман, нова підлота.
У четвер, 3 лютого, він зустрівся з нею на площі Іспанії, як вони й домовилися, на концерті. Разом із Дельфіною вона роздивлялася виставку антикварних ювелірних виробів. Почувши його привітання, обернулася, і її бліде обличчя спалахнуло жарким полум’ям. Разом вони стали милуватися дорогоцінними виробами вісімнадцятого сторіччя, пряжками й діадемами, емальованими шпильками й годинниками, золотими табакерками й табакерками зі слонової й черепахової кістки, всіма дрібничками мертвого сторіччя, які в яскравому ранковому світлі утворювали гармонійне багатство. Навколо ярмарку ходили продавці квітів із кошиками в руках, пропонуючи жовті й білі нарциси, фіалки, довгі гілки мигдалю. Подих весни відчувався в повітрі. Колона Зачаття легко підносилася до сонця, як стебло високої рослини з містичною трояндою на вершині; повсюди яскріли діаманти; сходи площі Трінітá-деї-Монті посилали поцілунки церкві Карла VІІІ, яка підносила свої дві башти в ушляхетнену хмарами синяву неба, в античне небо Піранезі.
– Яка краса! – вигукнула донна Марія. – Ви маєте рацію, що так любите Рим.
– О, ви ще його не знаєте! – сказав їй Андреа. – Я хотів би бути вашим провідником…
Вона всміхнулася.
– …виконувати біля вас роль сентиментального Вергілія…
Вона всміхалася й здавалася менш сумною, менш серйозною. Її вранішнє вбрання було скромно елегантним, але свідчило про витончений смак, вихований на творах мистецтва, на делікатному уявленні про кольори. Її накидка, виготовлена з двох перехрещених полотен, була із сірої матерії, що плавно переходила в зелений колір; смужка з хутра видри прикрашала її краї, а вгорі хутро видри оздоблювала вишивка шовковою ниткою. А під накидкою був жакет також із хутра. Як вишуканий крій, так і поєднання двох тонів, незбагненно-сірого і яскраво-рудого, вабили око.
Вона запитала:
– Де ви були вчора ввечері?
– Я пішов із концерту через кілька хвилин після вас. Повернувся додому, залишався там, бо мені здавалося, ваш дух перебував зі мною. Багато думав. Ви не відчували моїх думок?
– Ні, не відчувала. Мій вечір був дуже похмурим, сама не знаю, чому. Я почувалася такою самотньою!
З’явилася графиня ді Луколі у двоколісному візку, запряженому чалим конем. Прийшли пішки Джулія Мочетто в супроводі Джуліо Музелларо. Прийшла донна Ізотта Челлезі.
Андреа розкланювався з новоприбулими. Донна Марія запитувала в нього імена синьйор: ім’я Мочетто не було для неї новим. Вона пригадала той день, коли його промовила Франческа перед архангелом Михаїлом із Перуджино, коли Андреа перегортав малюнки у своїй кімнаті в Скіфаної; і вона провела поглядом його колишню коханку. Її опанувала тривога. Усе те, що пов’язувало Андреа з його колишнім життям, відкидало на неї тінь. Їй би хотілося, щоб того життя, їй невідомого, ніколи не існувало; хотілося повністю стерти його з пам’яті коханого, котрий колись поринув у нього з такою жадібністю, а потім виринув на поверхню з такою втомою, з такими втратами, з таким болем… «Я хотів би жити лише у вас і для вас, без завтра, без учора, без будь якого іншого зв’язку, без будь-якого іншого віддання переваги, поза світом…» Такими були його слова. О, мрії!
А тим часом Андреа опанувала інша тривога. Наближалася година учти, на яку його запросила княгиня Ферентіно.
– Куди ви маєте намір піти? – запитав він.
– Я й Дельфіна випили чай із сандвічами в Наззарі, маючи намір погрітися на сонці. Ми підіймемося на Пінчо й, мабуть, відвідаємо віллу Медічі. Якщо хочете скласти нам компанію…
У душі він болісно вагався. Пінчо, вілла Медічі в світлий полудень, із нею! Але він не міг відмовитися від запрошення; і йому було також цікаво зустріти Елену після вчорашньої вечірньої сцени, бо хоч він і заходив до Анджельєрі, вона туди не прийшла. Він сказав із розпачливим виглядом:
– Як не пощастило! Я маю бути на одному сніданку через чверть години. Я прийняв це запрошення на минулому тижні. Але якби я знав, то міг би відмовитися від будь-яких зобов’язань. От не пощастило, так не пощастило!
– Ідіть собі. Не втрачайте часу. Вас чекатимуть…
Він подивився на годинник.
– Я ще можу трохи супроводжувати вас.
– Мамо, – попросила Дельфіна, – ходімо нагору сходами. Учора я підіймалася ними разом із міс Дороті! Якби ти бачила нас!
Оскільки вони були поблизу Бабуїно, то обернулися, щоб перетнути майдан. Якийсь хлопчисько вперто йшов за ними, пропонуючи продати велику гілку мигдалю, яку Андреа купив і подарував Дельфіні. З готелів виходили біляві синьйори з червоними книжечками Бедекера в руках; дорогу їм перетинали важкі повозки, запряжені двома кіньми, з металевим відблиском старовинної збруї; продавці квітів совали під ніс чужоземкам повні кошики, намагаючись перекричати один одного.