Але лорд Гітсфілд не відчепився від Андреа. Він підвів його до віконної ніші й став розповідати про якісь філіжанки міського аматорського виготовлення, куплені ним на аукціоні кавалера Давіла; і цей різкий голос із занудною запитальною інтонацією та жестами, які показували розмір філіжанок, і цей погляд – то мертвий, то різкий і проникливий під величезним опуклим лобом, і всі ці ненависні риси вселяли Андреа таку гостру огиду, що він конвульсивно скреготів зубами, як пацієнт під ножем хірурга.
Тепер у нього було лише одне бажання: піти геть. Він думав про те, щоб податися на Пінчо, сподівався знайти там донну Марію, повести її на віллу Медічі. Було десь близько другої години. Він бачив у вікно карниз протилежного дому, осяяний сонцем, яке дивилося з голубого неба. Оглянувшись, побачив біля фортепіано групу дам у яскраво-червоному світлі променів, які на них падали. До променів домішувався легкий дим від сигарет; а базікання й сміх змішувалися з акордами, що їх пальці Барбарелли навмання набирали на клавіатурі. Людовіко щось тихо говорив на вухо своїй кузині; а кузина, либонь, переказувала це подругам, бо там знову вибухнув сміх, чистий і дзвінкий, схожий на дзенькіт намиста, яке впало на срібну тацю. Барбарелла тихо стала награвати «Алеґрето» Бізе.
– Тра-ля-ля… Метелик полетів… Тра-ля-ля…
Андреа чекав слушної хвилини, щоб урвати розмову з Маунтом Еджкамбом й попрощатися. Але колекціонер розважав його тривалими фразами, пов’язаними одна з одною без інтервалів, без пауз. Лише одна пауза врятувала б мученика, але її все не було; і його неспокій наростав із кожною миттю.
– Атож! Метелик полетів… Ха-ха-ха!..
Андреа подивився на годинник.
– Уже друга година! Пробачте мені, маркізе. Мені треба йти.
І наблизившись до групи, оголосив:
– Даруйте, княгине. О другій я маю консультацію у стайні з ветеринарами.
Він попрощався з великою поквапністю. Елена дала йому потиснути кінчики своїх пальців. Барбарелла дала йому помаду, сказавши:
– Подаруйте це від мене бідолашному Мічінгу.
Людовіко захотів провести його.
– Ні, залишайтеся тут.
Він уклонився й вийшов. Бігцем подолав сходи. Стрибнув у свою карету, крикнувши машталірові:
– Якнайшвидше на Пінчо!
Його опанувало нестямне бажання знайти Марію Феррес, повернутися до щастя, від якого нещодавно відмовився. Йому здавалося, його коні бігли не досить швидко. Він із тривогою чекав, коли нарешті карета виїде на площу Трінітá-деї-Монті, на дорогу між деревами й ґратчастими загорожами.
Карета проминула ґратчасті загорожі. Він наказав машталірові зменшити швидкість і проїхати по всіх алеях. Серце в нього шалено тріпотіло, коли здалеку, між деревами виднілася постать жінки; але щоразу його радість була марною. На майданчику він вийшов із карети; обстежив усі невеличкі алеї, закриті для екіпажів, але марно. Люди, що сиділи на лавах, проводжали його очима з цікавості, бо його стурбованість була очевидною. Оскільки вілла Борґезе була відчинена, Пінчо спокійно відпочивав під млявою усмішкою лютого. Рідкі екіпажі й рідкі перехожі порушували мир пагорба. Дерева, ще голі, білі, іноді трохи фіолетові, простягували віти в блакитне небо, заплетене тонкою павутиною, яку вітер розривав і руйнував своїм подихом. Пінії, кипариси, інші вічнозелені рослини набували кольору навколишньої блідості, знебарвлювалися, зливалися із загальною одноманітністю. Розмаїття стовбурів, плутанина гілля надавали врочистості гермам, які були всі однакові.
Чи не плавало в навколишньому повітрі щось від смутку донни Марії? Спершись на хвіртку вілли Медічі, Андреа стояв кілька хвилин, ніби придавлений величезним тягарем.
Його пригода тривала день за днем, з тими самими іще гіршими тортурами, з дедалі жорстокішою брехнею. Завдяки явищу, яке нерідко супроводжує моральне падіння інтелектуальних чоловіків, він тепер набув жахливу прозорість свідомості, прозорість постійну, яка не уривалася ані потьмареннями, ані затемненнями. Він знав, що він робить, і глибоко засуджував себе за те, що робив. А зневага стосовно себе була схожа на млявість волі.