Велична врочистість спускалася з пам’ятника. Рим перед ним наче поринув у мовчанку смерті, нерухомий, безлюдний, схожий на місто, приспане фатальною силою. Усі будинки, церкви, башти, усі переплутані й перемішані комплекси поганської й християнської архітектур біліли, наче одна безформна сельва між пагорбом Джаніколо й горою Монте-Маріо, занурені в сріблястий пил, далекі й нематеріальні, мабуть, схожі на обрії місячного краєвиду, які пробуджували в душі видіння якоїсь напівпогаслої зірки, заселеної духами. Баня собору Святого Петра, яка блищала дивовижною металевою синявою в синяві повітря, здавалася такою велетенською і близькою, що до неї хотілося доторкнутися. І двоє народжених лебедем юних героїв, прекрасних посеред цієї білої неозорості, як в апофеозі свого народження, здавалися безсмертними геніями Рима, які охороняли сон священного міста.
Карета довго стояла перед королівським палацом. Поет знову поринув у свій недосяжний сон. Адже Марія Феррес була поруч; можливо, вона теж спостерігала і мріяла; можливо, також відчувала, як велич ночі давить їй на серце, й завмирала від тривоги марно.
Карета повільно проїхала повз двері Марії Феррес, що були зачинені й замкнені, а тим часом шибки вікон угорі віддзеркалювали світло повного місяця, дивлячись на висячі сади Альдобрандіні, де дерева височіли, як повітряне диво. І на знак привіту й пошани поет кинув букет білих троянд на сніг під дверима Марії Феррес.
ІV
– Я бачила… Я вгадала… Я довго стояла біля вікна. Не могла наважитися вийти на вулицю. Уся та білість мене приваблювала. Я бачила, як повільно проїхала карета, по снігу й під снігом. Я відчула, що то були ви, ще до того, як ви кинули троянди. Жодними словами я не змогла б розповісти вам про те, якими ніжними були мої сльози. Я плакала за вами з любові… І плакала за трояндами – з жалю. Бідолашні троянди! Мені здавалося, вони живуть і страждають, і помирають на снігу. Мені здавалося, вони мене кличуть і плачуть, як покинуті створіння. Коли ваша карета від’їхала, я виглянула з вікна й подивилася на них. Я мало не вибігла на вулицю, щоб узяти їх. Але хтось іще не повернувся додому, й слуга чекав його в передпокої. Я обміркувала тисячу способів, як мені вийти, але не знайшла жодного переконливого. Я впала в розпач… Ви усміхаєтеся? Я не знаю, що за безум опанував мене. Я стояла й спостерігала за перехожими з очима, повними сліз. Якби вони розтоптали троянди, вони розтоптали б моє серце. Але терплячи ці муки, я почувала себе щасливою. Я була щаслива вашим коханням, вашим делікатним і палким вчинком, вашою шляхетністю, вашою добротою… Я була сумною і щасливою, коли заснула; а троянди на той час, либонь, уже померли. Через кілька годин сну мене розбудив скрегіт лопат по бруківці. Вони розчищали сніг якраз перед нашими дверима. Я стала дослухатися; скрегіт лопат і голоси лунали до самого світанку, вкидаючи мене у глибокий смуток… Бідолашні троянди! Але вони завжди житимуть у моїй пам’яті. Деякі спогади проникають у душу назавжди… Ви дуже кохаєте мене, Андреа?
І після короткої мовчанки:
– Ви кохаєте мене одну? Ви забули про всіх інших, назавжди забули? Чи мені належать усі ваші думки?
Вона трусилася й тремтіла.
– Я страждаю… думаючи про ваше колишнє життя, якого я не знаю. Страждаю, думаючи про ваші спогади, про всі ті сліди, які, можливо, ще залишаються у вашій душі, про все те у вас, чого я ніколи не зрозумію й чим ніколи не володітиму. О, якби я могла подарувати вам повне забуття того, про що ви досі не забули! Я завжди чую ваші слова, Андреа, починаючи від ваших найперших слів. Думаю, я чутиму їх і в хвилину смерті…
Вона трусилася й тремтіла від пристрасті, яка опанувала її цілком.
– Я кохаю вас із кожним днем усе більше, із кожним днем!
Андреа оп’янив її лагідними й глибокими словами, подолав її своєю пристрастю, розповів їй про сон, який він бачив у сніжну ніч, про своє розпачливе бажання її бачити, розповів усі знані оповіді про троянди і багато інших ліричних фантазій. Йому здавалося, вона була готова віддатися; він бачив, як її очі заволоклися млістю; бачив, як на її зболених вустах з’явилася гримаса, яка свідчила про невтримний потяг до поцілунку; і бачив, як її руки, граційні й сильні руки архангела, бринять, наче струни, виражаючи весь її внутрішній оргазм. «Якщо сьогодні я зможу викрасти в неї бодай один миттєвий поцілунок, – думав він, – я значно скорочу той термін, який так прагну скоротити».