– О, море! О, тихе море!
Вона відчувала, як її печаль зростає. Темна загроза надходила їй від речей. Її опанувало те саме почуття страху, яке одного разу вона вже пережила. У її християнській душі спалахнула думка про покарання.
А проте вона затремтіла в самій глибині свого єства, пригадавши, що коханець її чекає; на думці про поцілунки, про пестощі, про безумні слова вона відчула, як кров у неї спалахнула, а душа завмерла. Тремтіння пристрасті перемогло тремтіння страху перед Богом. І вона рушила до будинку коханця – трепетна, схвильована, ніби йшла на перше причастя.
– О, нарешті! – вигукнув Андреа, схопивши її в обійми, вдихаючи повітря з її засапаних вуст.
Потім, узявши її руку й притиснувши до грудей, він
сказав:
– Послухай, як калатає моє серце. Якби ти затрималася ще на хвилину, воно розірвалося б.
Вона притулилася щокою до його руки. Він поцілував її в потилицю.
– Ти його чуєш?
– Атож, воно розмовляє зі мною.
– І що воно тобі каже?
– Що ти мене не кохаєш.
– Ану повтори, що воно тобі каже? – перепитав молодик, кусаючи її в потилицю й не дозволяючи їй підняти голову.
Вона засміялася:
– Що ти кохаєш мене.
Вона скинула плащ, капелюшок, рукавички. Потім підійшла, щоб понюхати квіти білого бузку, які заповнювали високі флорентійські чаші, такі, як на картині Боттічеллі в Борґезе. Вона ступала по килиму надзвичайно легкою ходою. І ніщо не могло зрівнятися з тією витонченою грацією, з якою вона занурювала голову у квіти.
– Візьми, – сказала вона, надкусивши вершечок суцвіття й тримаючи його в роті.
– Ні, я візьму з твого рота іншу квітку, не таку білу, але соковитішу.
Вони поцілувалися довгим поцілунком посеред запашних квітів.
Він сказав їй трохи зміненим голосом, потягши її за собою:
– Ходімо туди.
– Ні, Андреа, уже пізно. Сьогодні – ні. Залишмося тут. Я зготую тобі чай, а ти мене ніжно приголубиш.
Вона взяла його за руки й переплела свої пальці з його пальцями.
– Не знаю, що таке зі мною. Відчуваю, що готова заплакати – так моє серце переповнене ніжністю…
Її слова тремтіли, її очі блищали слізьми.
– Якби я могла не розлучатися з тобою, залишитися тут до ночі!
Глибокий смуток надавав її словам нескінченної меланхолії.
– Мені тяжко думати, що ти ніколи не знатимеш, як я тебе кохаю. А я ніколи не знатиму, як ти кохаєш мене! Але чи справді ти мене кохаєш? Кажи мені, кажи завжди, сто разів, тисячу разів, не стомлюючись! Ти мене кохаєш?
– Хіба ти не знаєш?
– Не знаю.
Вона промовила ці слова таким тихим голосом, що Андреа ледве їх розчув.
– Маріє!
Вона схилила голову йому на груди, мовчки припала до нього чолом, чекаючи, коли він заговорить, наготувавшись слухати його.
Він подивився на цю бідолашну голову, похилену під вагою передчуття; відчув легенький доторк цього шляхетного й сумного чола до своїх грудей, затверділих від брехні, наповнених фальшивими почуттями. Його опанувало болісне зворушення; людське співчуття до цього людського страждання стиснуло йому горло. І цей щирий порух душі розрядився брехливими словами, надав щирого тремтіння словам, які лукавили.
– Ти не знаєш!.. Ти сказала це дуже тихо; твій подих завмер у тебе на губах; щось у глибині тебе повстало проти того, що ти сказала. Ти не знаєш, що я тебе кохаю!..
Вона залишалася з похиленою головою, слухаючи його, важко дихаючи, впізнаючи, вірячи, що впізнає в розчуленому голосі молодика звуки пристрасті, п’янкі звуки, що їх, вона вважала, годі підробити. Й він говорив їй майже на вухо, в тиші кімнати, дихаючи їй у шию гарячим подихом, із паузами, що були ніжнішими за слова.
– Думати про одне, думати невпинно, кожної години, кожної хвилини… Не визнавати, що існує інше щастя, крім цього, надлюдського, яке випромінює одна твоя присутність біля мене; цілий день жити в чеканні – тривожному, бурхливому, шаленому – тієї миті, коли я знову тебе побачу; уявляти собі твої пестощі, коли ти підеш, і знову володіти тобою в темряві, створеній уявою; відчувати тебе, коли я сплю, відчувати тебе на своєму серці – живу, реальну, дотичну, змішану з моєю кров’ю, змішану з моїм життям; і вірити лише тобі, присягатися лише твоїм ім’ям, укладати в тебе і лише в тебе свою віру, свої сили, свою гордість, свій світ, усе, про що я мрію і на що сподіваюся.