– Он воно що! Ти примусив мене замислитись. У ці дні буде третя річниця… Але ти там не був. Хто тобі розповів?…
– Ти хочеш знати надто багато, мій любий.
– Скажи мені! Благаю тебе.
– Ти ліпше подумай про те, щоб відзначити цю річницю з користю. А тоді розкажеш про все мені.
– Коли побачимося?
– Коли тобі буде зручно.
– Пообідай зі мною завтра у клубі, близько восьмої години. Там ми й зможемо поговорити про свою справу.
– Гаразд. Прощавай, золота бородо. Біжи.
І вони розлучилися на площі Іспанії, біля підніжжя сходів. А що Елена перетинала площу, прямуючи до вулиці Дуе Мачеллі, щоб піднятися до Чотирьох Фонтанів, Сечінаро наздогнав її й пішов проводжати.
Андреа після зусиль здаватися байдужим відчував страшенний тягар на серці, підіймаючись сходами. Гадав, що він не зможе добутися до вершини. Але він тепер не сумнівався, що надалі Сечінаро розповідатиме йому про все. І йому здавалося, він здобув над ним перевагу! Унаслідок певного сп’яніння, унаслідок божевілля, яке опанувало його від надмірних страждань, він сліпо йшов назустріч новим тортурам, дедалі жорстокішим і дедалі безумнішим, погіршуючи й ускладнюючи в тисячу разів умови існування свого духу, переходячи від збочення до збочення, від відхилення до відхилення, від жорстокості до жорстокості, уже не в змозі зупинитися, не маючи жодної миті перепочинку у своєму карколомному падінні. Його пожирало щось подібне до невиліковної лихоманки, яка своїм жаром відкривала в темних безоднях його буття усі зародки людської ганьби. Кожна його думка, кожне почуття були заражені. Він весь був суцільною виразкою.
Проте сам обман міцно прив’язував його до обманутої жінки. Його дух так дивно пристосувався до страховинної комедії, що майже не знав, як можна здобувати насолоду іншим способом, інакше, аніж через страждання й біль. Таке вселення однієї жінки в іншу більше не було актом розпачливої пристрасті, а звичкою пороку, а отже, й владною потребою, необхідністю. А інструмент цього пороку, який ні про що не здогадувався, став для нього необхіднішим, аніж сам порок. Завдяки своїй почуттєвій розбещеності він майже почав вірити, що реальне володіння Еленою не дало б йому такої гострої й рідкісної насолоди, як це уявне володіння. Він дійшов майже до того, що не міг відокремити у своєму уявленні про любострастя двох жінок. А що йому насолода здавалася меншою в реальному володінні однією, то його нерви притуплялися, коли, перевтомивши свою уяву, він опинявся перед реальною формою іншої.
Тому він не міг змиритися з думкою, що крах дона Мануеля Ферреса відбере в нього Марію.
Коли надвечір Марія прийшла, він відразу зрозумів, що бідолашна істота ще не знала про своє лихо. Але наступного дня вона прийшла, важко дихаючи, тремтяча, бліда, схожа на мертву; і заридала, припавши йому до грудей, ховаючи обличчя.
– Ти знаєш?
Новина швидко поширилася. Скандал був неминучим; руїна була непоправною. Настали дні розпачливих страждань, дні, коли Марія після поквапної втечі шахрая, покинута небагатьма подругами, атакована незліченними кредиторами чоловіка, розгублена перед легальними формальностями описувань, посеред позикодавців, лихварів та інших підлих людей, із героїчною гордістю витримувала випробування, але марно намагалася врятуватися від остаточного краху, який розбив усі її надії.
І вона не хотіла ніякої допомоги, не говорила про свої тортури з коханцем, який дорікав їй за те, що її візити кохання були надто короткими. Вона ніколи йому не жалілася; завжди знаходила для нього менш сумну усмішку; досі погоджувалася підкорятися його капризам, з пристрастю віддавати своє тіло для осквернення, проливати на голову свого ката найпалкішу ніжність своєї душі.
Усе навколо неї обвалювалося. Покарання звалилося на неї несподівано. Передчуття говорили правду!
Але вона не жалкувала, що поступилася коханцю, не каялася в тому, що віддалася йому так бездумно, не оплакувала свою втрачену чистоту. Вона переживала один біль, сильніший за будь-яке каяття і будь-який страх; і цей біль терзав її при думці, що їй доведеться поїхати звідси, доведеться розлучитися з чоловіком, який був життям для її життя.
– Я помру, друже мій. Поїду помирати далеко від тебе, одна, одна… Ти не закриєш мені очей…
Вона казала йому про свій кінець із глибокою усмішкою, повною смиренної певності. Андреа ще намагався навіяти їй ілюзію надії, посіяти в її серці зерно мрії, зерно майбутніх страждань!
– Я не дозволю тобі померти. Ти будеш моєю ще довгий час. Наше кохання ще матиме щасливі дні…
Він так говорив їй про найближче майбутнє: