– Я прилаштуюся у Флоренції; звідти я часто приїздитиму до Сієни нібито для своїх досліджень; я житиму в Сієні протягом місяців, перемальовуючи якісь старовинні картини, читаючи стародавні хроніки. Наше таємне кохання матиме надійну схованку на якій-небудь безлюдній вулиці або за мурами міста, в сільській місцевості, у віллі, прикрашеній майолікою Робіа, оточеній садом. Ти знаходитимеш для мене час. Іноді я також приїздитиму до Флоренції на тиждень – тиждень нашого щастя. Ми продовжимо свою ідилію на пагорбах Фієзоле, у вересні, не менш теплому й сонячному, ніж квітень; і кипариси Монтуґі будуть такими ж прихильними до нас, як і кипариси Скіфаної.
– Якби ж то це було правдою… Якби… – зітхала Марія.
– Ти мені не віриш?
– Ні, я тобі вірю. Але серце мені підказує, що всі ці чудові плани не вийдуть за межі мрій.
Вона хотіла, щоб Андреа тримав її в обіймах дуже довго; і пригорталася до його грудей, нічого не кажучи, зосередившись у собі, ніби хотіла заховатися, здригаючись і тремтячи, наче хвора або жінка, якій погрожують і яка потребує захисту. Вона просила в Андреа духовних пестощів, тих, які вона називала своєю інтимною мовою «добрими пестощами», тих, які наповнювали її ніжністю і примушували проливати сльози томління, приємніші за будь-яку насолоду. Тому вона не могла зрозуміти, як у ці хвилини найвищої духовності, у ці останні болісні години пристрасті, у ці години прощання коханцеві було мало цілувати її руки.
Вона благала, майже ображена грубим бажанням Андреа:
– Ні, кохання моє! Мені здається, ти ближчий до мене, тісніше пов’язаний зі мною, більше злитий з моїм єством, коли сидиш поруч зі мною, коли тримаєш мене за руки, коли дивишся в мої очі, коли кажеш мені речі, які тільки ти вмієш говорити. Мені здається, що інші ласки нас віддаляють, створюють між нами якусь тінь… Я не вмію як слід висловити свою думку… Інші ласки мене так засмучують, так засмучують… не знаю… Я почуваю себе стомленою, і втома в мене якась бридка!
Вона благала його несміливо, стишеним голосом, боячись не догодити йому. Їй хотілося лише спогадувати події давні й недавні, спогадувати їх із найменшими подробицями, згадувати найнепомітніші рухи, найвипадковіші слова, найнезначущіші факти, які для неї мали значення. Її серце найчастіше поверталося до їхніх перших днів у Скіфаної.
– Ти пригадуєш? Ти пам’ятаєш?
І сльози несподівано наповнювали її засмучені очі.
Одного вечора Андреа запитав у неї, подумавши про її чоловіка:
– Відтоді, як я тебе знаю, ти завжди була моєю?
– Завжди.
– Я запитую не про душу…
– Замовкни! Я завжди була твоєю.
І він, який ніколи не вірив жодній зі своїх коханок, що займалися адюльтером, їй повірив. Не мав найменшого сумніву, що вона не лукавила.
Він вірив їй. Бо навіть безперервно оскверняючи й обманюючи її, він знав, що його кохає висока й шляхетна душа, знав, що перед ним велика й незглибима пристрасть, він усвідомлював цю велич так само добре, як і власну ницість. Він знав, що його кохають справді грандіозним коханням; й іноді в шаленій нестямі своєї розбурханої уяви він боляче кусав губи цього ніжного створіння, щоб не викрикнути ім’я, яке підіймалося з неподоланною силою до його горла. І зболені й закривавлені уста усміхалися доброю усмішкою, кажучи:
– Навіть так ти мені не робиш боляче.
До їхньої розлуки залишалися лічені дні. Міс Дороті відвезла Дельфіну до Сієни й повернулася, щоб допомогти пані в останніх найважчих приготуваннях і супроводжувати її в подорожі. У Сієні, в будинку матері Марії, ще нічого не знали. Марія обмежилася повідомленням, що Мануеля несподівано викликали до його уряду. І стала готуватися до від’їзду; готуватися до того, щоб покинути кімнати, наповнені її улюбленими речами, в руках кредиторів, які вже склали інвентар і призначили дату аукціону: 20 червня, в понеділок, о десятій ранку.
Увечері 9 червня, перед тим як розлучитися з Андреа, Марія шукала свою рукавичку, яка невідомо куди заподілася. Шукаючи її, вона побачила на столі книжку Персі Біші Шеллі, ту саму, яку Андреа дав їй почитати в Скіфаної, книжку, яку вона прочитала перед поїздкою у Вікоміле, дорогу й сумну книжку, в якій вона підкреслила нігтем такий рядок:
Вона взяла її з видимим хвилюванням, погортала й знайшла сторінку та рядок, підкреслений нігтем.
– Ніколи… – пробурмотіла вона, хитаючи головою. – Ти пам’ятаєш? І відтоді минуло лише вісім місяців!
Вона на мить замислилася. Погортала книжку ще й прочитала кілька інших віршів.
– Це наш поет, – сказала вона. – Скільки разів ти обіцяв повезти мене на англійське кладовище! Пам’ятаєш? Ми хотіли покласти квіти на його могилу… Хочеш, поїдемо туди? Повези мене, перш ніж я поїду. Це буде остання наша прогулянка.