Він сказав:
– Поїдемо завтра.
Вони вирушили, коли сонце вже наближалося до обрію, в закритій кареті. Вона тримала на колінах букет троянд. Вони обминули Авентіно з його деревами. Побачили кораблі, навантажені сицилійським вином, у порту біля Крутого Берега.
Неподалік від кладовища вони вийшли з карети. Невеличку відстань до брами пройшли пішки в мовчанці. Марія відчувала у глибині душі, що вона прийшла сюди не тільки для того, щоб принести квіти на могилу поета, а й щоб оплакати в цьому місці, де панує смерть, щось своє, навіки втрачене. Уривок із Шеллі, який вона прочитала вночі, під час безсоння, лунав у глибині її душі, поки вона дивилася на високі кипариси в небі за побіленим муром.
«Смерть перебуває тут і перебуває там; Смерть повсюди робить свою справу; навколо нас, у нас, над нами, під нами – повсюди Смерть; і ми є не чимось іншим, як Смертю.
Смерть наклала свій відбиток і свій знак на все, чим ми є, і на все, що ми почуваємо, і на все, що ми знаємо й чого боїмося.
Першими помирають наші насолоди, потім – наші надії, а потім – наші страхи; і коли все це помре, прах покличе прах, і ми теж помремо.
Усі речі, які ми любимо і які нам дорогі, й ми самі – мусять розвіятися й загинути. Така наша невблаганна доля. Кохання, кохання помирає й тоді, коли все інше не помирає…»
Увійшовши в браму, вона просунула свою руку під руку Андреа, легенько затремтівши.
Кладовище було безлюдним. Кілька садівників мовчки поливали рослини попід муром, виблискуючи лійками. Похоронні кипариси височіли, цілком нерухомі, й лише їхні верхівки, позолочені сонцем, легенько розгойдувалися. Між твердими зеленавими стовбурами, наче витесаними з тівольського каменя, стояли білі могили, нерівні колони, урни, арки, лежали квадратні плити. З темної маси кипарисів спадала таємнича тінь, променилися священний мир і майже людська лагідність, як ото з твердого каменя сочиться прозора й благодатна вода. Ця постійність нерухомих дерев і скромна білизна могильного мармуру дарували душі відчуття вагомого й лагідного відпочинку. Між виструнченими стовбурами, схожими на звучні труби оргáна, між могильними пам’ятниками й плитами розгойдувалися граційні олеандри, всі забарвлені квітучими червоними гронами; кущі троянд сипали пелюстки під кожним подмухом вітру, накриваючи траву своїм запашним снігом; евкаліпти нахиляли свої чуприни, які здавалися майже срібними; кактуси то там, то там показували розкішні білі грона, схожі на сонних метеликів або на пучки рідкісних пер. Щодо тиші, то вона вряди-годи порушувалася щебетанням тієї або тієї пташки.
Андреа сказав, показуючи рукою вгору:
– Гробниця поета розташована нагорі, поблизу отих руїн, ліворуч під останньою баштою.
Марія відійшла від нього, щоб піднятися вгору однією з вузьких стежок між низенькими живоплотами з мирту. Вона йшла попереду, а коханець за нею. Її хода була досить стомленою; вона раз у раз зупинялася й оберталася, щоб поглянути на нього. Її одяг був чорного кольору; на обличчі в неї була чорна вуаль, яка досягала верхньої губи; і її тонка усмішка тремтіла під цією накривкою, схожою на тінь жалоби. Її овальне підборіддя було білішим і чистішим, аніж троянди, які вона тримала в руці.
Коли вона обернулася, одна з її троянд зронила пелюстки. Андреа нахилився, щоб зібрати їх на стежці під її ногами. Вона дивилася на нього. Він опустився навколішки, сказавши:
– Моя кохана!
Їй на думку спав спогад, очевидний, як видіння.
– Ти пам’ятаєш, – сказала вона, – той ранок у Скіфаної, коли я кинула тобі букет із листя на передостанній терасі? Ти став навколішки на сходинці, а я пішла вниз… Ті дні здаються мені такими близькими й водночас такими далекими! Так ніби я бачила їх або вчора, або сто років тому. А може, вони мені приснилися?
Вони дійшли між низенькими живоплотами з мирту до останньої башти, ліворуч від якої була гробниця поета й Трелоні. Жасмин, який повз по руїнах, квітував. Але від фіалок залишилася лише густа зелень. Вершини кипарисів досягали лінії погляду й тремтіли, краще освітлені сонцем, яке заходило за чорний хрест гори Монте Тестаччо. Фіолетова хмара, охоплена розжареним золотом, пливла вгорі в напрямку Авентіно. «Тут лежать двоє друзів, чиї життя були поєднані. Нехай також пам’ять про них живе разом, тепер, коли вони лежать під могильною плитою; і нехай їхні кістки не будуть розділені, бо двоє їхніх сердець у житті були одним серцем: for their two hearts in life were single hearted!»