Увійшла покоївка і сказала:
– Герцогині трохи краще. Гадаю, синьйор граф може увійти, але тільки на одну мить. Ходіть, будь ласка, за мною.
Покоївка – жінка, чия молодість уже відцвіла, – з тонким станом, одягнена в усе чорне, із сірими очима, які дивно виблискували під білявими пасмами волосся. Її хода й рухи були на подив легенькими, майже скрадливими, як у тих дівчат, які мають звичку слугувати хворим або виконувати делікатні чи секретні доручення.
– Ходіть, синьйоре граф.
Вона пішла попереду Андреа через слабко освітлені кімнати по м’яких килимах, що поглинали кожен звук. І молодик, чий дух перебував у невтримному хвилюванні, відчував до неї інстинктивну відразу, сам не знаючи чому.
Коли вони підійшли до дверей, оббитих двома смугами шпалер у стилі Медічі й прикрашених по краях червоним оксамитом, вона зупинилася й сказала:
– Спочатку увійду я, щоб повідомити про ваш прихід. Чекайте тут.
Голос із кімнати, голос Елени, покликав:
– Кристино!
Андреа відчув, як у нього затремтіли всі жили на цей несподіваний погук, і він подумав: «Зараз я знепритомнію». У нього виникло відчуття надприродного щастя, яке перевершить усі його сподівання, випередить його сновидіння, перевищить усі його сили. Вона тут, за цим порогом! Будь-яке уявлення про реальність покинуло його дух. Йому здалося, він уже колись пережив у своїй художній чи поетичній уяві схожу любовну пригоду, у такий самий спосіб, у такій самій ситуації, на такому самому тлі, з тією самою таємницею. І хтось інший, його уявний персонаж, був її героєм. Тепер завдяки дивному фантастичному феномену ця ідеальна фікція мистецтва зливалася з реальними подіями – і він переживав невиразне почуття розгубленості. На кожному з гобеленів була зображена символічна постать. Мовчанка й Сон, двоє ефебів, струнких і високих, яких міг намалювати учень ранньої болонської школи, охороняли двері. А він, він сам стоїть перед тими дверима в чеканні. А за порогом, можливо, в ліжку – його божественна кохана. Він відчував її дихання в пульсуванні своїх артерій.
Нарешті вийшла камеристка. Притримуючи рукою важку завісу, вона сказала тихим голосом, усміхаючись:
– Можете увійти.
І пішла геть. Андреа увійшов.
Першим його враженням було тепле, майже задушливе повітря. Він відчув у ньому впізнаваний гострий запах хлороформу. У сутінках він помітив щось червоне, червоний дамаск стін і завіс, які затуляли ліжко. Почув стомлений голос Елени, яка прошепотіла:
– Дякую вам, Андреа, що прийшли. Мені вже краще.
Трохи повагавшись, бо він не бачив виразно речі в слабкому світлі, він нарешті підійшов до ліжка.
Вона всміхалася, лежачи на спині й спираючись головою на подушки, в напівтемряві. Її лоб і щоки були затулені клаптем білої шерстяної тканини, що лежала під підборіддям, наче нагрудник черниці. Колір її обличчя був таким же білим, як ця тканина. Зовнішні кути повік посмикувалися під дією болісно запалених нервів. Іноді нижня частина повіки неусвідомлено тремтіла; око було вологе – ніжне, наче затуманене сльозою, яка не могла витекти, воно дивилося благальним поглядом між тремтячими віями.
Нескінченна ніжність заповнила серце молодика, коли він побачив її з близької відстані. Елена витягла з-під ковдри руку й подала повільним порухом. Він опустився навколішки біля краю ліжка й почав покривати швидкими й легенькими поцілунками цю руку з тремтливим пульсом, яка обпалювала його, цей пульс.
– Елено! Елено! Кохання моє!
Елена заплющила очі, ніби хотіла якнайглибше відчути потік насолоди, що підіймався від руки, поринав їй у груди й проникав у найпотаємніші фібри її тіла. Вона обертала руку під його губами, щоб відчути поцілунки на своїй долоні, на протилежному боці, між пальцями, навкруги пульсу, на всіх венах, у всіх порах.
– Досить! – пробурмотіла вона, розплющуючи очі; і рукою, що здавалася їй трохи затерплою, скуйовдила волосся Андреа.
У цьому ніжному доторку було стільки забуття, що він сприйняв його як доторк пелюстки троянди до чаші, наповненої вином. Пристрасть перехлюпувалася в ньому через край. Йому тремтіли губи під тиском неусвідомленого потоку слів, яких він не промовляв. Його опанувало могутнє й божественне почуття, ніби життя нуртувало в ньому, виходячи за межі його тіла.
– Яка насолода! Ти відчуваєш її? – запитала Елена, почуваючи себе цілком упокореною й повторивши свій ніжний жест.