Елені часто подобалося підійматися цими сходами, що скорочували відстань до палацу Дзуккарі. Вона підіймалася повільно, йдучи за своєю тінню, але її душа швидко збігала на вершину. Багато радісних годин відміряв їй маленький череп зі слонової кістки, присвячений Іпполіті, який Елена часто притискала до вуха дитячим жестом, водночас притуляючись другою щокою до грудей коханця, щоб водночас слухати, як збігають секунди і як калатає його серце. Андреа постійно здавався їй новим. Іноді вона бувала майже приголомшена невтомною життєспроможністю цього духу й цього тіла. Іноді під його ласками в неї вихоплювався крик, який виражав жаску тривогу створіння, розчавленого ґвалтівною силою почуття. Іноді в його обіймах її опановувало щось подібне до ясновидючого заціпеніння, коли їй здавалося, що, зливаючись із чужим життям, вона перетворюється на прозору, легку, плинну істоту, просякнуту нематеріальним, дуже чистим елементом. Тоді як усі ці хвилювання в повному обширі створювали в неї образ безперервного тремтіння, яке властиве літньому морю в тиху погоду. Навіть тепер, у його обіймах і на грудях у нього, після пестощів, вона відчувала всередині себе солодке бажання заспокоїтися, втихомиритися, заснути, як ото гаряча вода потроху заспокоюється й охолоняє; але якщо коханий дихав частіше або лише зворухнувся, вона знову відчувала, як невтримна хвиля перекочувалася по ній із голови до ніг, тремтіла, зменшуючись, і нарешті вщухала. Ця «спіритуалізація» тілесної насолоди, спричинена досконалою спорідненістю двох тіл, була, мабуть, найприкметнішою властивістю їхньої пристрасті. Сльози іноді здавалися Елені солодшими, ніж поцілунки.
А в поцілунках – яка глибока втіха! Деякі жінки мають такі вуста, які розпалюють кохання від подиху, що їх відкриває. Чи гаряча кров забарвлює їх у пурпуровий колір, чи крига смутку робить їх смертельно блідими, чи освітлює їх доброта злагоди, чи затьмарює тінь зневаги, відкриває їх задоволення чи кривить страждання, – вони завжди несуть у собі загадку, яка хвилює інтелектуальних чоловіків, приваблює їх і бере в полон. Постійна невідповідність між виразом вуст і виразом очей створює таємницю, коли подвійна душа відкривається через відтінки краси: весела й сумна, холодна й палка, жорстока й милосердна, принижена й горда, сміхотлива й дратівлива; і неоднозначність спричиняє неспокій духу, якому подобаються темні речі. Двоє мислителів п’ятнадцятого сторіччя, невтомні шукачі високого й рідкісного Ідеалу, проникливі психологи, яким ми, певно, завдячуємо найтоншим аналізом людської фізіономістики, постійно занурені у вивчення та дослідження найважчих труднощів і найприхованіших таємниць, – Боттічеллі та Вінчі, – розуміли й по-різному відтворювали у своєму мистецтві усю незбагненну привабливість таких вуст.
У своїх поцілунках Елена справді була для коханця найнезрівняннішим еліксиром. З усіх тілесних контактів цей здавався їм найповнішим, найзадовільнішим. Іноді їм здавалося, що жива квітка їхніх душ відокремлювалася від губів, вливаючи сік блаженства в кожну вену до самого серця; й іноді вони мали в серці ілюзорне відчуття м’якого й вологого плоду, який там розчинявся. Їхнє поєднання було таким досконалим, що одна форма здавалася природним продовженням другої. Щоб продовжити ковток, вони утримували подих, поки їм здавалося, що зараз вони помруть від задишки, тоді як руки Елени тремтіли на скронях Андреа й вона була близька до непритомності. Поцілунок виснажував їх більше, ніж злягання. Відірвавшись, вони дивились одне на одного, але їхні погляди блукали в густому тумані. Й вона казала трохи хрипким голосом, без усмішки:
– Помремо.
Іноді, лежачи на спині, він заплющував очі й ждав. Вона знала цей фокус і нахилялася над ним з обміркованою повільністю, щоб поцілувати його. Закоханий не знав, куди втрапить цей поцілунок, який він, у своїй добровільній сліпоті, туманно передчував. У цю хвилину чекання й непевності незбагненна тривога напливала на всі його члени, схожа своєю інтенсивністю на жах чоловіка, який, зв’язаний по руках і ногах, зі страхом чекає, коли його затаврують вогнем. Коли нарешті губи доторкалися до нього, він насилу стримував крик. Але тортури цієї хвилини подобалися йому. Бо нерідко фізичне страждання в коханні побільшує гостроту пестощів. Елена також під впливом того дивного наслідування, яке спонукає закоханих точно повторювати ту або ту ласку, хотіла випробувати це твердження.
– Мені здається, – казала вона із заплющеними очима, – що всі пори моєї шкіри перетворюються на мільйон маленьких ротів, які мріють злитися з твоїм, бути обраними, й заздрять один одному…