Вони вийшли на площу Іспанії. Басейн біля водограю булькотів хрипко й неголосно, виблискуючи під місяцем, який світив із висоти католицької колони. Четверо чи п’ятеро екіпажів стояли в ряд із запаленими ліхтарями. З вулиці Бабуїно долинав дзвін бубонців і глухе тупотіння, як ото буває, коли поблизу пересувається отара овець.
Біля підніжжя сходів барон попрощався.
– До завтра. Я прийду за кілька хвилин дев’ята з Людовіко. Ти завдаси двох ударів, щоб розім’ятися. Про лікаря подбаємо ми. Іди й добре виспися.
Андреа пішов сходами вгору. На першому майданчику зупинився, приваблений дзвоном бубонців, який наближався. Він і справді почував себе трохи стомленим і трохи сумним – у глибині душі. Після гордості, яку він пережив і яка збурила йому кров під час розмови про науку ближнього бою і після спогаду про свою хоробрість, його опанувало щось подібне до тривоги, не дуже виразної, змішаної із сумнівом та невдоволенням. Нерви, надто напружені в цей бурхливий і тривожний день, тепер розслабилися завдяки лагідності весняної ночі. Навіщо він – без пристрасті, з чистої примхи, з чистого марнославства, з нахабства – розбудив ненависть і біль у душі іншого чоловіка? Думка про жахливі страждання, які мав пережити його суперник у таку лагідну ніч, пробудила в ньому майже почуття жалю. Образ Елени блискавкою промайнув у його серці. Він подумав про біль, який пережив рік тому, коли її втратив, про ревнощі, гнів і розпач, які було годі собі уявити. І тоді ночі були світлі, спокійні, насичені пахощами – але як вони гнітили його душу! Він набрав повні груди повітря, вдихаючи пахощі троянд, що розквітали в маленьких садах обабіч від нього. І подивився вниз на площу, куди саме вийшла отара.
Густа біла вовна овець, які там проходили, утворювала справжні хвилі, схожі на хвилі води, що покрила бруківку. Тремтячі звуки бекання домішувалися до теленькання бубонців; їм відповідало інше бекання, що було лагіднішим і боязкішим; вівчарі вряди-годи зривалися на крик і виставляли вперед жердини, ганяючи отару зусібіч. Місяць надавав цьому переходу овець через велике сонне місто вигляду якоїсь таємниці, неначе події, побаченої уві сні.
Андреа пригадав, як однієї тихої лютневої ночі, повертаючись із балу в англійському посольстві вулицею Двадцятого вересня, він і Елена зустріли отару і їхня карета мусила зупинитися. Елена, нахилившись до шибки, дивилася, як вівці проходять упритул до коліс, і з дитячою радістю показувала на маленьких ягнят. А він притулив своє обличчя до її обличчя, заплющивши очі й слухаючи шарудіння, бекання, передзвін бубонців.
Чому всі ці спогади про Елену прийшли до нього тепер? Він знову став повільно підійматися сходами. Підіймаючись, відчув, як він стомився, коліна підгиналися під ним. Несподівано йому промайнула думка про смерть. «А що як я буду вбитий? Або дістану важке поранення й на все життя залишуся калікою?» Його жадібність до життя й до насолод повстала проти цієї зловісної думки. Він сказав собі: «Треба перемогти». І побачив усі переваги, які він здобуде з цієї другої перемоги: престиж своєї фортуни, славу своєї вправності, поцілунки донни Іпполіти, нові кохання, нові насолоди, нові примхи.
Він придушив у собі будь-яке хвилювання й вирішив зробити все можливе, щоб зберегти свою силу. Спав доти, доки його не розбудив прихід двох друзів. Прийняв звичний для себе душ. Наказав постелити на підлозі брезент і попросив барона Санта-Марґеріта завдати йому два удари, а Барбарізі – атакувати його, причому виявив холоднокровність і вправність, відбиваючи обидва напади.
– Ви чудово тримаєте шпагу, – сказав барон із похвалою в голосі.
Після цих вправ Спереллі випив дві філіжанки чаю і з’їв трохи легкого печива. Одягнув широкі штани та накрохмалену сорочку, взувся у зручні черевики на низьких підборах; підготував рукавичку, трохи намочивши собі долоню й посипавши її каніфоллю; прив’язав шкіряний ремінець, щоб прикріпити його до зап’ястка; оглянув леза та гостряки обох шпаг. Не забув жодної дрібниці, жодного заходу обережності.
Коли був готовий, сказав:
– Ходімо. Було б добре, якби ми прийшли на місце раніше, ніж наші супротивники. Лікар є?
– Він чекатиме нас там.
Коли спустилися сходами, він зустрів дюка ді Ґриміті, який прийшов за дорученням маркізи д’Ателета.
– Я піду з вами на віллу, а потім повідомлю новини Франчесці, – сказав дюк.
Вони вирушили на місце дуелі всі разом. Дюк – у своєму маленькому екіпажі, інші – в закритій кареті. Андреа не виявляв гумору, бо жарти перед серйозною дуеллю здавалися йому виявом поганого смаку, але був спокійнісінький. Він курив, слухаючи, як Санта-Марґеріта та Барбарізі сперечаються, посилаючись на недавній випадок, який стався у Франції, дозволено чи не дозволено застосовувати ліву руку проти супротивника. Раз у раз він нахилявся до вікна, щоб виглянути назовні.