У ньому наче відбулася похмура кораблетроща в темряві. Безліч голосів кликали на допомогу, благали про порятунок, кликали смерть; то були знайомі голоси, які він уже колись чув (голоси людських створінь чи привидів); і він тепер не відрізняв їх між собою! Вони кликали, благали, проклинали марно, відчуваючи свою погибель; вони стихали, придушені ненаситною хвилею; ставали слабкими, далекими, уриваними, невпізнаваними; перетворювалися на стогін; згасали й більше не озивалися.
Він залишався сам-один. Від усієї його юності, від усього його внутрішнього життя, від усіх його ідеалів не залишилося нічого. Усередині нього залишалася тільки холодна й порожня безодня; навколо нього – незворушна природа, вічне джерело болю для самотньої душі. Усі надії погасли, усі якорі були зламані. Навіщо жити?
Несподівано в його пам’яті виник образ Елени. Образи інших жінок наклалися на нього, змішалися з ним, розвіяли його, розвіялися й самі. Йому не вдалося змінити жоден. Усі вони, здавалося, сміялися ворожим сміхом, коли розвіювалися. І розвіюючись, усі, здавалося, забирали щось від нього. Що саме? Він не знав. Нечуване приниження гнітило його. Майже відчуття старості заморозило йому душу; його очі наповнилися слізьми. Трагічне застереження лунало в його серці: «Надто пізно!»
Недавні радощі миру та меланхолії здавалися йому вже далекими, здавалися ілюзією, що уже щезла; вони ніби були привнесені в нього іншою душею – новою, чужою, яка увійшла в нього й раптом зникла. Йому здавалося, що його колишня душа більше ніколи не зможе ані оновитися, ані збадьоритися. Усі рани, які він, не криючись, відкрив у гідності свого внутрішнього єства, почали стікати кров’ю. Усі приниження, яким він без огиди піддавав свою совість, вийшли назовні, наче плями, й розширилися, наче проказа. Уся зневага, яку він безсоромно накликав на свої ідеали, спричинила в ньому гострі, розпачливі, жахливі докори сумління, так ніби в ньому плакали душі всіх його дочок, у яких він, батько, забрав цноту, поки вони спали й бачили сни.
І він плакав разом із ними; і йому здавалося, що сльози не капають йому на серце, як бальзам, а стікають із нього, ніби падають на слизьку й холодну матерію, в яку загорнуте його серце. Неоднозначність, симуляція, фальш, лицемірство, усі форми брехні та обману в житті почуттів – усе це поприлипало до його серця, як липкий клей.
Він забагато брехав, забагато обманював, надто часто принижував себе. Огида до себе і до своїх вад переповнювала його: «Ганьба! Ганьба!» Нечестива брутальність здавалася йому нестерпною; його рани – невиліковними; він мав таке відчуття, ніби йому доведеться носити огиду до себе завжди, наче тортури, яким не буде кінця. Ганьба! Він плакав, схилившись на підвіконня, пригнічений тягарем своєї нікчемності, знесилений, як чоловік, що не бачить для себе спасіння. І не бачив зірок, які одна за одною посилали свої промені на його нещасну голову крізь сутінки глибокого вечора.
Наступного дня він прокинувся з почуттям радості, одним із тих свіжих і ясних пробуджень, які знає лише підлітковий вік у свої щасливі весни. Ранок був справжнім чудом; дихати повітрям такого ранку було величезним блаженством. Усі речі перебували в щасті світла; пагорби, здавалося, загорнуті в прозорий сріблястий серпанок, тремтіли легким тремтінням; море здавалося помережаним річками з молока, струмками з кришталю й смарагдів, тисячами вен, які утворювали ніби рухливу тканину рідкого лабіринту. Почуття вінчальної радості й релігійного екстазу струменіло від узгодженості моря, неба й землі.
Він дихав, дивився, слухав якийсь приголомшений. Уві сні його гарячка минула. Він заплющив очі в нічній темряві, заколисаний співом води, наче дружнім і відданим голосом. Хто засинав під звуки цього голосу, той мав відпочинок, наповнений втішним спокоєм. Навіть слова матері не приносили такого чистого й благодійного сну дитині, яка страждала.
Він дивився, слухав, зосереджений, розніжений, дозволяючи, щоб у нього входила ця хвиля безсмертного життя. Ніколи священна музика якогось композитора, як-от ораторія Гайдна або Te Deum Вольфґанґа Моцарта, так не хвилювали його, як тепер хвилювали прості дзвони далеких церков, що вітали прихід дня в небесах Триєдиного Бога. Він відчував, як його серце по вінця наповнюється хвилюванням. Щось подібне до туманного, але тривалого сну, щось подібне до розмаяного вітром покривала, крізь яке просвічував таємничий скарб щастя, опанувало його душу. Досі він завжди знав, чого хоче, і майже ніколи не знаходив задоволення в тому, щоб хотіти даремно. Тепер він не міг висловити своє бажання; він його не знав. Але, безперечно, те, чого він бажав, мало бути нескінченно приємним, бо він відчував глибоку втіху, лише бажаючи його.