Вірші Химери в «Королі Кіпра», стародавні, майже забуті, навернулися йому на пам’ять, звучали, як надія.
І Химера повторювала йому, у глибині серця, неголосно, з темним острахом:
Він усміхнувся. І подумав: «Любити – кого? Мистецтво? Жінку? Яку жінку?» Елена здалася йому далекою, втраченою, мертвою, вона більше йому не належала. Інші здалися йому ще більш далекими, мертвими назавжди. Отже, він вільний. Навіщо йому знову вирушати в марний і небезпечний пошук? У глибині його серця було бажання вільно і вдячно віддатися створінню вищому й чистішому. Але де воно, те створіння? Ідеал отруює кожне недосконале володіння; а в коханні кожне володіння є недосконалим та оманливим, кожна насолода змішана зі смутком, кожна втіха є половинчастою, кожна радість має в собі зародок страждання, кожен занепад духу носить у собі зародок сумніву; а сумніви розбещують, заражають, спотворюють усі насолоди, як гарпії робили неїстівними всі наїдки Фінея.
Тоді чому ж він знову простягає руку до дерева пізнання?
«The tree of knoledge has been plucked – all’s known».
«Плоди з дерева пізнання всі обірвані – нам тепер усе відомо», – як одказує Джордж Байрон у «Дон Жуані». І справді, в майбутньому його здоров’я залежатиме від «eylabeіa», тобто від обачливості, від витонченості, від обережності, від проникливості. Таке розуміння, на його погляд, було дуже добре виражено в сонеті одного сучасного поета, якому він віддавав перевагу завдяки близькості їхніх літературних смаків і спільності естетичного виховання.
Але «ейлабея» якщо й спроможна почасти усунути з життя біль, то вона усуває з нього будь-який інший високий ідеал. Отже, здоров’я перебуває в чомусь подібному до ґетевської рівноваги між обережним і витонченим практичним епікурейством та глибоким і палким культом Мистецтва.
Мистецтво! Мистецтво! Ось де вірна коханка, завжди юна й безсмертна; ось джерело чистої радості, забороненої для мас, дозволеної обраним. Ось той дорогоцінний харч, який робить людину подібною до бога. Як міг він пити з інших келихів, після того як доторкнувся губами до цього? Як міг він прагнути інших насолод, після того як скуштував найвищу? Як міг його дух знаходити інші причини хвилюватися, після того як відчув у собі незабутнє нуртування творчої сили? Як могли його руки байдикувати й любострасно торкатися голих жіночих тіл, після того як він відчув, що з-під його пальців вийшла субстанціональна форма? І як, нарешті, його почуття могли розслабитися й розбеститися в ницому любострасті, після того як були осяяні чуттєвістю, яка відкривала в явищах невидимі лінії, пізнавала непізнаване, вгадувала приховані думки Природи?
Його опанував несподіваний ентузіазм. Цього святого ранку він хотів би знову упасти навколішки перед вівтарем і, як у вірші ґете, читати молитви про свої побожні діяння в літургії Гомера.
«А що як мій розум занепав? А що як моя рука втратила свою спритність? Якщо я тепер негідний?» На ці сумніви його опанував такий страх, що він із дитячою тривогою став шукати негайного випробування, аби повернути собі впевненість, що його побоювання необґрунтовані. Йому захотілося якнайшвидше здійснити реальний експеримент: створити потужну строфу, намалювати людську постать, вигравіювати гравюру, розв’язати проблему форм. Ну а що далі? Чи цей експеримент не введе його в оману? Повільний занепад таланту може бути також неусвідомленим, і в цьому весь його жах. Митець, який помалу втрачає свої здібності, не помічає, як усе більше слабне його хист; бо разом зі здатністю творити й відтворювати зникає його спроможність критичної оцінки, уявлення про критерій. Він більше не помічає вад у своїй творчості, не розуміє, що його твори стають слабкими, пересічними. Він обманює себе, вважаючи, що його картина, статуя або поема відповідають законам мистецтва, тоді як вони перебувають поза ними. І тут починається найжахливіше. Митець із хворим інтелектом може не усвідомлювати власної неспроможності, як ото божевільний не усвідомлює, що з ним діється щось не те. І що тоді?