ІV
Марія Феррес завжди дотримувалася дівочої звички щодня записувати до інтимного щоденника свої думки, радощі, прикрощі, мрії, хвилювання, прагнення, жалі, надії, усі події свого внутрішнього життя, усі епізоди життя зовнішнього, складаючи в такий спосіб путівник своєї душі, який вона вряди-годи любила перечитувати, щоб знайти в ньому правила для майбутніх подорожей і щоб згадати про видатні події минулого часу.
Змушена обставинами постійно заглиблюватися в себе, завжди замкнена у своїй чистоті, як у башті зі слонової кістки, незрушній і недосяжній, вона відчувала полегкість і комфорт у таких щоденних зізнаннях, які вона довіряла білій сторінці своєї найпотаємнішої книги. Вона нарікала на свої труднощі, проливала сльози, намагалася проникнути в таємниці свого серця, допитувала свою совість, знаходила мужність у молитві, поринала в роздуми, відганяла від себе кожну слабкість і кожен пустий образ, віддавала свій дух до рук Господа. І кожна сторінка її щоденника сяяла чистим світлом, тобто Істиною.
Якою стомленою я себе почуваю! Подорож трохи виснажила мене, й незвичне для мене сільське та морське повітря, можна сказати, мене приголомшило. Я потребую відпочинку й уже втішаюся приємністю сну та солодким відчуттям завтрашнього пробудження. Я прокинуся в дружньому домі, посеред сердечної гостинності Франчески, в цій Скіфаної, яка має такі гарні троянди й такі високі кипариси. Я прокинуся, маючи перед собою кілька тижнів відпочинку, двадцять днів, а може, й більше, духовного існування. Я дуже вдячна Франчесці за її запрошення. Побачившись із нею, я ніби побачилася із сестрою. Ми обидві так змінилися після щасливих років життя у Флоренції!
Франческа, побачивши моє волосся, згадала сьогодні про пристрасті та меланхолію того часу, про Карлотту Фіорделізе, про ґабріеллу Ванні й про всю ту далеку історію, яку я, озираючись назад, схоже, не прожила, а прочитала в старовинній книжці, забутій або побаченій уві сні. Волосся я зберегла, але не зберегла багато інших речей, більш живих. Скільки волосин на моїй голові, стільки болючого колосся в моїй долі.
Але чому мене опанував смуток? І чому я так страждаю від спогадів? І чому вряди-годи моє смирення зазнає струсу? Марно плакати над могилою; а минуле – як могила, що не повертає своїх мерців. Господи, дозволь мені запам’ятати це раз і назавжди!
Франческа ще молода і ще зберегла ту чудесну й відверту веселість, яка в коледжі перебувала в такому дивному контрасті з моїм дещо похмурим духом. Вона володіє великою й рідкісною чеснотою: вона весела, але розуміє болі інших і вміє також полегшувати їх своїм розумним співчуттям. Вона передусім жінка інтелектуальна, жінка високих смаків, досконала дама, подруга, що ніколи не набридає. Можливо, вона занадто полюбляє жарти й гострі репліки, але її стріли завжди мають золотий наконечник, і вона випускає їх із незрівнянною грацією. Немає сумніву, що з багатьох світських дам, яких я знала, вона найвитонченіша; і я не знаю кращої подруги, ніж вона.
Діти не дуже схожі на неї, їх не можна назвати гарними. Але донька Муріелла досить мила; у неї дзвінкий сміх і очі матері. Вона привітала Дельфіну з чемністю маленької дами. Вона, безперечно, успадкує високі манери матері.
Дельфіна здається щасливою. Вона оглянула вже більшу частину саду, дійшла до моря й спустилася всіма сходами; вона розповіла мені про всі ці чудеса, засапавшись, ковтаючи слова, з особливим блиском в очах. Вона часто повторювала ім’я своєї нової подруги: Муріелла. Це гарне ім’я, а в її устах воно стає ще гарнішим.
Спить вона глибоким сном. Коли очі в неї заплющені, вії відкидають на верхню частину щік довгі-предовгі тіні. Ця довжина справила сьогодні ввечері велике враження на кузена Франчески, й він кілька разів продекламував вірш Вільяма Шекспіра з «Бурі», дуже гарний вірш про вії Міранди.
Тут дуже сильний запах. Дельфіна захотіла, щоб я залишила в неї біля ліжка букет троянд, перш ніж заснути. Але я тепер, поки вона спить, перенесу його на веранду, під зоряне небо.
Я стомлена, але списала три або й чотири сторінки. Мені хочеться спати, проте я хотіла б на певний час відігнати сон, щоб продовжити це невизначене томління душі, що плаває в розбавленій ніжності, яка витає навкруг мене. Як давно, як давно я не відчувала, щоб мене оточувала така доброзичливість!
Франческа дуже добра, і я щиро їй вдячна.
Я винесла на веранду вазу з трояндами і простояла там кілька хвилин, щоб послухати ніч, не бажаючи втрачати в безпробудному сні години, які минають під цим прекрасним небом. У якому дивному акорді зливаються голоси водограїв і голос моря! Кипариси переді мною здаються колонами, на які спирається небесне склепіння. Зорі, здається, сяють над самими вершинами, підпалюючи їх.