Цей орган невеликий, каплиця теж невелика; а проте моя душа розширилася, наче в базиліці, злетіла вгору, немов під величезним куполом, доторкнулася до ідеального шпилю, де сяє знак знаків, у райській голубіні, в найвищому ефірі.
Я думаю про найбільші оргáни в найбільших соборах, про органи в Гамбурзі, в Страсбурзі, в абатстві Вайнгартен, абатстві Субіако, монастирі бенедиктинців у Катаньї, в Монтекассіно, в Сан Діоніджі. Який голос, який хор голосів, які численні крики й численні молитви, який спів і який плач народів можуть зрівнятися з жахливими й лагідними звуками цього чудесного християнського інструмента, котрий може об’єднати в собі всі інтонації, що їх спроможне почути людське вухо, й ті, які воно неспроможне почути?
Я бачу уві сні: самотній собор, занурений у тінь, таємничий, голий, схожий на глибокий кратер погаслого вулкана, який одержує з височіні зоряне світло; і Душа, сп’яніла від кохання, палахкотлива, як душа святого Павла, лагідна, як душа святого Іоанна, розмаїта, як тисячі душ в одній, заклопотана тим, щоб виголосити своє сп’яніння надлюдським голосом; і величезний орган, схожий на ліс із дерева й металу, як орган святого Сульпіція, який має п’ять клавіатур, двадцять педалей, сто вісім регістрів, понад сім тисяч труб, орган спроможний зіграти всі звуки.
Ніч. Даремно! Даремно! Ніщо не може мене заспокоїти; ніщо не дарує мені ні години, ні хвилини, ні секунди забуття; ніщо ніколи мене не вилікує; жоден сон мого розуму не перекреслить сон мого серця. Даремно!
Мій біль смертельний. Я відчуваю, що моє горе невиліковне; серце болить мені так, ніби мене здавили, ніби мене стиснули, ніби покалічили мене назавжди; моральний біль мучить мене так сильно, що впливає на фізичний біль, перетворює його на жорстокі, нестерпні спазми. Я жінка екзальтована, я це знаю; мене опанувало щось подібне до безуму; і я неспроможна подолати себе, неспроможна стримувати себе, неспроможна повернути собі свій розум; неспроможна, неспроможна…
Тож оце і є кохання?
Він кудись поїхав сьогодні вранці, верхи на коні, разом зі слугою, і я його не бачила. Мій ранок проминув майже весь у каплиці. До сніданку він не повернувся. Його відсутність примусила мене так страждати, що я була приголомшена гостротою цього страждання. Повернулася до своєї кімнати; щоб стишити біль, написала одну сторінку щоденника, сторінку релігійну, розпаливши себе на згадку про мою ранкову віру; потім прочитала кілька уривків з «Епіпсихідіона» Персі Шеллі; потім спустилася до парку пошукати доньку. Але під час усіх цих дій думка про нього не покидала мене, я була неспроможна її відкинути, й вона не припиняла катувати мене.
Коли я почула його голос, то була на першій терасі. Він розмовляв із Франческою, в передпокої. Франческа перехилилася через перила й покликала мене:
– Ходи сюди нагору!
Підіймаючись сходами, я відчувала, що коліна мені підгинаються. Вітаючись зі мною, він подав мені руку; і, либонь, відчув моє тремтіння, бо я помітила, як щось швидко промайнуло в його погляді. Ми посідали на довгі солом’яні стільці в передпокої, обличчям до моря. Він сказав, що дуже стомився, й закурив, розповідаючи про свою поїздку верхи. Він доїхав до Вікоміле, де зробив зупинку.
– Вікоміле має три дивовижі, – сказав він, – гай із піній, башту й ковчег п’ятнадцятого сторіччя. Уявіть собі гай із піній між морем і пагорбами, з безліччю ставків, які розтягують гай до нескінченності; дзвіницю, збудовану в ломбардському варварському стилі не пізніше одинадцятого сторіччя, таке собі кам’яне стебло, прикрашене сиренами, павичами, зміями, химерами, грифами, тисячею страховищ і тисячею квітів, і срібний позолочений і покритий емаллю ковчег, вигравіюваний у готико-візантійському стилі, який нагадує про Відродження, про твори Галлуччі, майже невідомого майстра, великого попередника Бенвенуто.
Розмовляючи, він звертався до мене. Дивно, як мені вдалося точно запам’ятати всі його слова. Я могла б цілком записати його розмову з найбільш значущими й зовсім незначущими подробицями; якби я мала для цього засіб, то змогла б відтворити кожну модуляцію його голосу.
Він показав нам два чи три малюнки олівцем у своєму блокноті. Потім продовжив розповідь про чудеса Вікоміле з тим запалом, який він виявляє, коли розповідає про гарні речі, з тим ентузіазмом, з яким він ставиться до мистецтва, що є однією з найбільших його пристрастей.
– Я пообіцяв каноніку, що повернуся в неділю. Ми поїдемо, правда ж, Франческо? Треба, щоб донна Марія познайомилася з Вікоміле.