Яка слабка й нікчемна наша душа, не захищена проти пробудження й нападу того менш шляхетного й менш чистого, що спить у темряві нашого підсвідомого життя, у недослідженій безодні, де сліпі сновидіння народжуються зі сліпих відчуттів!
Сновидіння може отруїти душу; одна мимовільна думка може розбестити нашу волю.
Ми їдемо у Вікоміле. Дельфіна рада-радісінька. День релігійно гарний. Сьогодні свято Діви Марії Розаріо. Кріпися, душе моя!
Моя душа не витримала цього випробування.
Учорашній день був для мене так переповнений невеличкими епізодами та великими потрясіннями, був таким веселим і таким сумним, позначений таким збудженням, що я гублюся, пригадуючи його. І всі інші спогади бліднуть і розвіюються перед одним спогадом про цей день.
Після того як ми відвідали башту й помилувалися ковчегом, ми зібралися виїхати з Вікоміле десь близько половини на шосту. Франческа була стомлена і вирішила повертатися додому не верхи на коні, а в кареті. Ми їхали за ними клусом, тримаючись іноді позаду, а іноді по боках карети. Визираючи у віконця, Дельфіна та Муріелла махали перед нами квітучими гілками і сміялися, погрожуючи нам темно-фіолетовими плюмажами.
Вечір був дуже тихий, без вітру. Сонце опускалося за пагорби Ровільяно, у рожевому небі, схожому на небо на Далекому Сході. Троянди, троянди, троянди оточували нас звідусіль, пелюстки падали повільно й густо, м’які, наче сніг на вранішній зорі. Коли сонце сховалося за пагорби, кількість троянд збільшилася, вони простяглися майже до обрію, розквітаючи в чистій голубіні, сріблястій, загадковій, подібній до тієї, яка висить над засніженими вершинами гір.
Він час від часу мені казав:
– Погляньте на башту Вікоміле… Погляньте на баню храму Сан-Консальво…
Коли пінієвий гай був уже близько, він мені запропонував:
– Поїдьмо прямо, не звертаючи?
Головна дорога оминала гай, описуючи широкий вигин і наближаючись до моря, майже до самого берега на вершині дуги. Гай мав темно-зелений колір, так ніби тінь зібралася у кронах дерев, залишивши повітря над ними ще прозорим. Та всередині гаю ставки віддзеркалювали сильне й глибоке світло, схожі на фрагменти неба, набагато прозорішого, аніж те, яке нависало над нашими головами.
Не чекаючи моєї відповіді, він сказав Франчесці:
– Ми поїдемо через гай. Зустрінемося на дорозі, на мосту Конвіто, з протилежного боку.
І пустив коня.
Чому я погодилася? Чому поїхала з ним? Я була наче засліплена, й мої очі нічого не бачили; мені здавалося, я перебуваю під впливом неясних чарів; мені здавалося, цей краєвид, це світло, цей вчинок, усе це сполучення обставин не були для мене чимось новим, а вже колись існували, можливо, в моєму попередньому житті, а тепер відродилися… Враження було таким, якого я не змогла б виразити словами. Отже, мені здавалося, що ця година, ці хвилини, які я вже колись пережила, розгорталися не поза мною, незалежно від мене, але вони належали мені, вони мали з моєю особою природний і нерозривний зв’язок, ніби я не могла пережити їх у тому стані, в якому вже колись їх пережила, а мусила осмислити їх зовсім по-новому. Я мала дуже чітке уявлення про таку необхідність. Інерція моєї волі була абсолютною. Усе було так, ніби подія з мого життя повернулася до мене уві сні з якоюсь річчю, не пов’язаною з істиною і відмінною від істини. Я не ризикую розповісти бодай про малу частину цього надзвичайного феномена. І таємнича відповідність, загадкова спорідненість існували між мною й цим краєвидом. Образ гаю, віддзеркаленого у водах ставків, здавався справді образом, який приснився мені з реальної сцени. Як у поезії Персі Шеллі, кожен ставок здавався маленьким небом, яке утворилося в підземному світі; небесним склепінням рожевого світла, що нависало над темною землею, нескінченнішим за нескінченну ніч і світлішим, ніж день; де дерева розвивалися так само, як у високості, але вони мали більш досконалі форми й досконаліший колір, аніж ті, які гойдали вітами в цьому місці. І лагідні краєвиди, яких ніколи не бачено в нашому верхньому світі, були розмальовані любов’ю вод і перетворені на прегарний ліс; і вся їхня глибінь була пронизана дивним сяйвом, незмінною атмосферою, гарнішим увечері, аніж той, який був над ними.