З якої відстані часу прийшла до нас ця година?
Ми їхали повільно, в мовчанці. Рідкі крики сорок, тупотіння й дихання коней не турбували спокою, який з хвилини на хвилину обіцяв стати глибшим і чарівнішим.
Навіщо він захотів зламати чари, нами самими створені?
Він заговорив; він вихлюпнув мені у серце хвилю палких, безумних, майже позбавлених змісту слів, які мене приголомшили, бо в тій мовчанці дерев вони набували якогось нелюдського звучання, чогось неймовірно дивного й пронизаного чарами. Він не був смиренним і слухняним, як у парку, не розповідав мені про свої боязкі й пригнічені глибоким смутком надії, про свої майже містичні прагнення. Він не просив, не благав. Він говорив голосом пристрасті, зухвалим і сильним; голосом, який я від нього ніколи не чула:
– Ви кохаєте мене, ви мене кохаєте! Ви не можете не кохати мене! Скажіть, що ви мене кохаєте!
Його кінь ішов упритул до мого коня. І я відчувала, як він доторкається до мене, й схоже, відчувала на щоці його подих, жар від його слів; і відчувала, як я слабну від великого хвилювання й можу впасти йому в обійми.
– Скажіть, що ви мене кохаєте! – повторив він наполегливо, без жалю. – Скажіть, що кохаєте!
У стані жахливого сум’яття від його наполегливого голосу я не знаю, як я сказала – закричала чи заридала, – втративши будь-яку рівновагу:
– Я кохаю вас, кохаю, кохаю!
І пустила коня чвалом по стежці, ледь помітній у гущавині дерев, сама не розуміючи, що роблю.
Він помчав за мною, волаючи:
– Маріє, Маріє, зупиніться! Ви покалічите себе!
Я не зупинилася; не знаю, як моєму коневі пощастило не налетіти на жоден стовбур; не знаю, як мені вдалося не випасти із сідла. Я не змогла б передати словами враження, яке на мене справив під час втечі темний гай, поцяткований блискучими плямами ставків. Коли нарешті ми виїхали на дорогу, з протилежного боку, біля мосту Конвіто, мені здалося, я виїхала з галюцинації.
Він мені сказав із відтінком гніву:
– Ви хотіли вбитися?
Ми почули шум карети, яка наближалася, й поїхали їй назустріч.
Він знову заговорив до мене.
– Замовкніть, благаю вас, пожалійте мене! – сказала я, відчуваючи, що більше не витримаю.
Він промовчав. Потім з упевненістю, яка мене приголомшила, сказав Франчесці:
– Шкода, ти не поїхала з нами. Було так цікаво…
І заговорив далі – спокійно, просто, ніби нічого й не сталося, досить веселим голосом. І я була йому вдячна за таке прикидання, яке, можна сказати, врятувало мене, бо немає сумніву, що якби довелося говорити мені, я б не могла приховати правду. А якби ми обоє мовчали, це могло б пробудити підозру у Франчески.
Незабаром дорога стала підійматися до Скіфаної. Увечері я поринула у глибокий смуток. Перша чверть місяця сяяла в делікатному, трохи зеленавому небі, де мої очі, можливо, лише мої очі досі бачили легкий відтінок рожевого кольору, який освітлював ставки там, унизу, в гаю піній.
Тепер він знає, що я кохаю його; знає з моїх вуст! Я більше не маю іншого виходу, окрім як утікати. Ось куди я дійшла.
Коли він на мене дивиться, його очі сяють дивним світлом, якого там раніше не було. Сьогодні в ту хвилину, коли Франчески поряд не було, він узяв мою руку, зробивши такий порух, ніби хотів поцілувати її, мені вдалося її забрати; і я побачила, як його губи легенько затремтіли; можна сказати, я перехопила на мить на його губах порух нездійсненого поцілунку, який залишився в моїй пам’яті і не щезає звідти нікуди!
25 вересня на мармуровому сидінні в гаю полуничних дерев він мені сказав: «Я знаю, ви мене не кохаєте й не можете кохати». А 3 жовтня: «Ви мене кохаєте, ви мене кохаєте, ви не можете не кохати мене!»
У присутності Франчески він мене запитав, чи дозволю я йому намалювати свої руки. Я погодилася. Він почне сьогодні.
А я тремчу й уся в тривозі, так ніби мені доведеться віддати свої руки на невідомі тортури.
Ніч. Почалися повільні, лагідні тортури, які я неспроможна описати.
Він малював чорним олівцем і червоним. Моя права рука лежала на клапті оксамиту. На столі стояла корейська ваза, жовта й плямиста, наче шкура пітона, в якій стримів букет орхідей, тих гротескних і вигадливих квітів, які Франческа спостерігає з витонченою цікавістю. Деякі з них були зелені, я сказала б, такою собі тваринною зеленню, якою забарвлені певні види сарани, вони звисали, як маленькі етруські урни з трохи піднятою кришкою. Інші мали на самій верхівці сріблястого стебла квітку з п’ятьма пелюстками, з чашечкою, жовтою всередині й білою зовні. Деякі були вивершені маленькою фіолетовою ампулою з двома довгими волоконцями по боках і нагадували якогось крихітного гнома з казки – зобатого, з бородою, розділеною на дві половини, як то ведеться в народів Сходу. Інші були вкриті жовтими квітами, схожі на янголів у довгих одіннях, у польоті, з високо піднятими руками й німбом навкруг голови.