Я їду звідси. Що станеться з ним, коли я буду далеко? Що станеться з Франческою?
Поведінка Франчески нині для мене незрозуміла, незбагненна; це загадка, яка мучить мене й бентежить. Вона кохає його? І відколи? А він про це знає?
Душе моя, признайся у своєму новому нещасті. Тебе заразила інша хвороба. Ти ревнуєш.
Але я готова до ще жорстокішого страждання. Я знаю, що тортури, які мені доводиться терпіти в ці дні, ніщо проти катувань майбутніх, від жахливого хреста, до якого мої думки прикують мою душу, щоб знищити її. Я прошу тільки короткої перерви на ті години, які мені залишаються тут. Завтра мені буде потрібна вся моя сила.
Як дивно, що в різних пригодах, які підкидає нам життя, зовнішні обставини бувають схожими, зустрічаються між собою! Сьогодні ввечері в залі передпокою мені здалося, що я повернулася у вечір 16 вересня, коли співала й грала на фортепіано; коли він почав цікавити мене. Сьогодні ввечері я також сиділа за фортепіано. І те саме похмуре світло освітлювало залу, а в сусідній кімнаті Мануель і маркіз грали в карти; а я грала «ґавот жовтих дам», той самий, який так подобається Франчесці і який 16 вересня повторювався в моїх вухах, коли я не спала через туманні тривоги ночі.
Біляві дами, вже немолоді, але які щойно вийшли з юності, вдягнуті у збляклий шовк кольору жовтої хризантеми, танцюють із юними кавалерами в рожевому одязі, дещо лінивими; вони несуть у своїх серцях образи інших, гарніших жінок, полум’я нового жадання. І вони танцюють у надто великій залі, де на всіх стінах висять дзеркала. Танцюють на підлозі, інкрустованій амарантом і кедром, під великою кришталевою люстрою, де свічки мали б згоряти, але не згоряють ніколи. І жінки мають на трохи злинялих устах тонкі усмішки, які, проте, не сходять із їхніх губів ніколи; а в кавалерів блимає в очах вираз нескінченної нудьги. А годинник із маятником завжди показує один і той самий час; а дзеркала повторюють, повторюють і повторюють ті самі пози; а ґавот триває, триває, триває, завжди лагідний, завжди тихий, завжди однаковий, вічний, як покарання.
Ця меланхолія приваблює мене.
Не знаю чому, але моя душа тяжіє до цієї форми катування; вона зваблена безперервністю єдиного болю, одноманітністю, монотонністю. Вона погодилася б протягом усього життя терпіти важкий, але визначений незмінний тягар замість перемін, непередбачених пригод, непередбачених альтернатив. Звична до страждань, вона боїться непевності, боїться сюрпризів, боїться несподіваних ударів. Не вагаючись ні хвилини, в цю ніч вона погодилася б витерпіти будь-який біль, аби лиш знати, що їй не приготовлені прикрі несподіванки в майбутньому.
Боже мій, Боже, чому я переживаю такий сліпий страх? Убережи мене від нього. Віддаю свою душу у Твої руки.
Але досить з мене цієї сумної маячні, яка лише підсилює мою тривогу замість полегшити її. Проте я вже знаю, що не зможу сьогодні склепити очей, хоч вони мені й болять.
Він, звичайно, не спить. Коли я прийшла сюди, його запросили сісти на місце маркіза за столом для гри, навпроти мого чоловіка. Чи вони грають досі? Можливо, він думає і страждає граючи? Про що він думає? Як він страждає?
Мені не спиться, ніяк. Вийду в лоджію. Хочу знати, чи вони досі грають; чи він уже повернувся до своїх кімнат. Його вікна у кутку, на третьому поверсі.
Ніч прозора й волога. Зала гри освітлена. І я довго залишалася там, у лоджії, дивлячись униз на світло, яке падало на кипарис, змішуючись зі світлом місяця. Я вся тремчу. Я не змогла б розповісти про трагічні почуття, які пробуджували в мені ці освітлені вікна, за якими грали в карти двоє чоловіків, сидячи один навпроти одного в непробудній нічній тиші, яка іноді уривалася лише тужливими зітханнями моря. І вони гратимуть, можливо, до самого ранку, якщо йому пощастить задовольнити жахливу пристрасть мого чоловіка. Усі троє ми не спатимемо до світанку, не знаючи відпочинку, в ім’я пристрасті.
Але про що він думає? Страждає він чи ні? Я не знаю, щó я віддала б у цю мить, аби мати змогу його побачити, провести час до самого світанку, дивлячись на нього, хай навіть крізь шибки, у вологому повітрі ночі, тремтячи так, як тремчу тепер. Найбезумніші думки спалахують переді мною й засліплюють мене, швидкі, неясні; я почуваю себе так, ніби мене опановує тяжке сп’яніння; ніби якась сила спонукає мене вчинити щось зухвале й непоправне; ніби мене опановує зачарування загибелі. Відчуваю, що я зняла б зі свого серця цей нестерпний тягар, виштовхнула б зі свого горла той клубок, який мене душить, якби тепер, посеред нічної тиші, я вклала усі сили своєї душі, щоб закричати: я кохаю його, кохаю, кохаю!