Він одягнув спортивний костюм і вирушив на пробіжку. Зривався легкий дощ, освіжаючи цей літній день. Толлеф хотів побігати, розім’яти закляклі м’язи, прочистити розум, і нехай розпорошаться всі думки, що наразі вирують у його голові. Він пробіг кілька кілометрів лісовими стежками біля міста й повернувся на вихідну позицію, прямуючи до центру міста. Він пробіг вздовж Дронніґґати, перетнув драмменський парк, а потім зупинився, щоб зробити вправи на розтяжку. Потім він втомлено впав на лавку перед лососевою річкою. Вода була спокійною, хоч дивись у неї наче в дзеркало. Такий спокій, вочевидь, контрастував з муками й стражданнями, у які він поринув останніми днями. Категоричність, з якою Наталія його обламувала, можна порівняти хіба що з хвилерізом, що стримить у морі й протидіє непогамовній воді. Вона сіяла перепони, перешкоджаючи спілкуванню, якого він так прагнув, але готовність приймати виклики — у нього в крові, тож її позиція лише посилювала його рішучість. Невдовзі вона й сама дізнається про цю рису його характеру. Я — бігун на довгі дистанції, дихання в мене вистачить!
Раптом у його роздуми увірвався дзвінок телефону. Незнайомий номер. І все ж таки, він відповів.
— Добрий день, Толлефе, це Бірґіт.
Заскочений зненацька, він кілька секунд згадував, хто це.
У слухавці пролунав нервовий сміх, і Бірґіт додала:
— Так, знаю, ти не очікував, що я зателефоную. Насправді я довго вагалася, але мені треба з тобою поговорити. Я весь час думала про тебе після тієї випадкової зустрічі в книгарні.
Толлеф конфузливо намагався ухопити суть того, що вона йому говорила. З таким самим успіхом вона могла звернутися до нього китайською. Бірґіт відчувала, як у неї здають нерви. Не зупиняючись, щоб передихнути й утратити сміливість, вона коротко вимовила:
— Я б хотіла зустрітися.
На Толлефа ця пропозиція справила враження шоку, і він зреагував відповідно:
— Послухай, Бірґіт, було приємно побачитися, але я одружений та...
Вона його перервала:
— Не йдеться про зав’язування стосунків чи щось таке. Мені треба з тобою поговорити й усе. Я маю тобі сказати дещо важливе. Після всіх цих років... я впевнена, ти мусиш знати.
— Знати що?
— Не по телефону.
— ...
З першого слова цієї розмови в голові Толлефа не припиняв дзеленчати сигнал тривоги. Зрештою, він погодився на зустріч, уточнюючи, що вільного часу в нього обмаль. Він передзвонить сам, як тільки побачить вікно у своєму робочому графіку. Потім Толлеф натиснув на телефонну кнопку — продовжувати цю історію немає сенсу.
Наталія чекала на Жанну, сидячи на терасі ресторану по вулиці Ришельє, і смакувала перший ковток добре охолодженого рислінгу. Толлеф закрутив її нерви у вузол, але замість того, щоб навертати коло за колом по хаті, вона вирушила до ресторану. Прийшла дуже завчасно. Вона не так часто виходила, тож сердилася на Толлефа — він зіпсував їй веселий настрій. Навіщо йому потрібно ставити всі ці запитання? Скільки разів вона мусить повторювати йому, що не хоче повертатися думками до всього, що відбулося під час війни?
А він упертий. Спадкова риса. Ця думка мимоволі викликала в неї усмішку. Він не хотів розуміти, що прості й невинні (на його думку) запитання отруювали їй життя. Вона шкодувала, що сама підказала спілкування електронною поштою. Миттєва дієвість цього ресурсу знищувала саме поняття про відстань. Вона боялася, що він засипле її щоденними повідомленнями.
Він не розуміє, що кожна відповідь з перших слів неминуче тягне за собою нову оповідь, а отже, породжує нові запитання, які, хоч якими природними і справедливими вони не були, здатні довести її до смерті. Який же він наївний, якщо думає, що розмова у форматі запитання-відповідь може сприяти розквіту їхніх взаємин. Життя її було надто складним. Тут просто неможлива лінійна оповідь, головний герой якої може просто-напросто надати основні елементи для розуміння історії цілого життя. Тут доведеться копирсатися, описувати неописанне, виправдовувати невиправдовуване. Не дай Боже! А головне, його ніяк не переконаєш, що слухати й не засуджувати — проти людської природи. Навіть якщо це — необґрунтоване твердження, вона дотримуватиметься своєї лінії поведінки, яка до сьогодні неодноразово рятувала її від купи проблем. На відміну від Толлефа, вона жила не в парникових умовах. Серед дарованих їй небом чеснот невинність не значилася. А про наївність годі й казати, її не залишилося ані грама.