З огляду на спекулятивні балачки щодо результатів війни й різні чутки, що погано позначалися на панівній атмосфері у війську, офіцери вирішили, що настав час підтримати моральний дух солдатів. Тож вони організували вечірку й поінформували свій особовий склад, що буде музика і що вони можуть, звісно ж, запросити дівчат. Щоб не платити повіям, Арман зі своїм другом Вільгельмом зайшли до полячок Наталії й Софії. Авжеж, ці дівчата нічого їм не коштували.
— Гей, кицюні! Вбирайтеся в найкрасивіші сукні! Сьогодні в нас вечірка!
— Як ти собі уявляєш, Армане? Що в нас десятки суконь — бери яку хочеш? — говорить Наталія.
Софія бере її під руку й затягує всередину бараку:
— Ходімо, щось вигадаємо. Ми ж не кожного дня ходимо танцювати. У мене дві сукні. Ти можеш взяти червону. Вона тобі пасуватиме.
Наталія їй дякує. Сукня малувата, але за цих обставин не до вибагливості, нормально, вона впорається. Поки вона закінчує з вбранням, до бараку поривчастим рухом входить Арман.
— Я забув. У мене є кольє для тебе. Можеш його надіти, але за умови, що після вечірки повернеш.
Наталія вагається, а потім протягує руку й бере кольє. Вона не носила прикрас із самого початку війни.
— Бери, — каже їй Софія. — Червоний гранат матиме чудовий вигляд на твоїй сукні.
Арман уже пішов. Він, певно, поцупив це кольє в одному з будинків, що солдати обшукували при заселенні.
Жінки сіли на ліжко Наталії в очікуванні Вільгельма й Армана, які мусили за ними зайти. А їх чутно здалеку. Гучно сміються. Напідпитку.
Коли вони зайшли в залу, де відбувалася вечірка, свято було в розпалі. Море алкоголю, чоловіки й жінки курять просто в приміщенні, музика така, що ноги самі несуться танцювати, усе це здається нереальним.
Арман та його друг приносять жінкам пиво й наказують сидіти тихенько, чекаючи на них. Після цього вони раптово зникають, мабуть, щоб попиячити з іншими солдатами.
Наталія смакує свій напій маленькими ковтками, насолоджується його свіжістю й подумки переноситься у далеку, давно минулу епоху — часи невинності та безтурботності.
— Не обертайся одразу, — каже їй Софія з хитренькою посмішкою в куточках губ. Там стоїть офіцер, і він просто пожирає тебе очима. Уже давно. Трошки зачекай, а потім подивись у його напрямку. Їх там двоє, біля імпровізованого бару. Той, що стоїть зліва.
Наталія всміхається своїй подружці та за кілька секунд справді обертається в напрямку бару. Офіцер жестом запрошує її приєднатися до них. Жінки тримаються під руки й весело прямують до офіцерів. Їм хочеться розважитися.
Ось уже вони сидять за круглим столом — склянка горілки, приємна чоловіча компанія, це зовсім не такі чоловіки, як Арман. З ними весело, вони виявляють до неї цікавість, пропонують ще горілки й сигарети. А в неї іде кругом голова.
— Я не звикла пити.
Тоді офіцер на ім’я Леонард пропонує їй вийти на вулицю, прогулятися.
— Від свіжого повітря тобі стане добре.
Вона погоджується й бере його під руку. Вона сміється. На виході краєм ока помічає Армана. Той удає, ніби не бачить її, та відвертається. Мабуть, прогинається перед начальством, — припускає Наталія.
Вона знає, що трапиться далі. Так треба, це в порядку речей. Вона йде вслід за Леонардом — мабуть, він веде її до ліжка, але не встигли вони пройти подвір’я офіцерської їдальні, як її блузка вже розстібнута, трусики зняті, а його штани спущені. Він розвертає її обличчям до будівлі та міцно притуляє до стіни. Однією рукою він тримає її за волосся, а іншою — вводить свій член між стегон Наталії, заходячи в неї настільки різко, що вона не може стримати крик. Він кладе руку на її рот.
— Розслабся. Так. От так добре, красуне, так добре.
Він потужно дихає їй в шию й досить швидко доходить до піку задоволення. Вона ледь встигає відірватися від нього, щоб виблюватися. Він вибухає зі сміху.