Прагматична Наталія погодилася на запропоновану босом стратегію. Батька її дитини не можна відволікати? Чудово! Тоді вона скористається зі своєї злої вдачі, щоб отримати хоч якісь привілеї. Нехай вони направлять її до цього закладу в Осло, і вона більше не докучатиме безцінному солдафону в галунах. Нехай його вкриють медалями з голови до п’ят, їй байдуже!
Вона стиснула зуби при згадці про всі ці події, забувши навіть про своє вино.
— Усе добре?
Поява Жанни вплинула на неї мов ковток свіжого повітря. Наталія підвела голову, всміхнулася Жанні, піднесла келих до губ і тільки потім відповіла — усе добре, авжеж.
— Ти наче засмучена. Невже я настільки запізнилася?
Наталія налила їй келих вина й заспокоїла, мовляв, усе добре. Жодних претензій до Жанни вона не мала.
— Це все через Толлефа!
Вона вибухнула:
— Якби ти тільки знала, як я шкодую, що сама підказала йому спілкуватися електронною поштою. Я думала, що таким чином буде легше призвичаїтися одне до одного. Я намагаюсь залишити вікно відчиненим на той випадок, якщо колись пізніше я відчую себе здатною на зустріч. Я більше не знаю, що йому сказати, аби він припинив дошкуляти мені запитаннями про моє дитинство й родину. Знаєш, що він мені сказав? Що хоче податися до України, відвідати Львів і засісти там за архіви!
Майже в істериці вона додала:
— Львів — це місце, про яке можна забути. Він нічого там не знайде.
— Толлеф завжди цікавився історією як наукою, — спробувала Жанна заступитися за Толлефа.
Наталія не здавалася. Вона пробуркотіла, що якби Толлеф цікавився історією як наукою, вона б йому була непотрібна, досить просто зазирнути в енциклопедію.
— Там уже більше нічого немає. Я ніколи туди не поверталася, ніколи більше не бачила свою родину. Всі вони мертві! Мертві!
Останні слова вона вигукнула таким голосом, від якого краялося серце. Жанна більше не ставала на захист Толлефа. Чесно кажучи, її симпатія до Наталії почала ускладнювати взаємини, які склалися між нею й Толлефом.
— Якби ти була на місці Толлефа, а я тобі сказала, що не в силі витримати сильні емоції, що не можу, просто не можу зустрітися з тобою через страх підірвати свій спокій, який мені дався такою дорогою ціною, ти б дослухалася до мене, чи не так?
Відповідь пролунала без затримки:
— Ні. Ніколи! Я б пішла у наступ, використовуючи всю можливу чарівність, перед якою ти не змогла б устояти. Я б ніколи тебе не покинула.
Наталія кивнула головою і подарувала подружці розуміючу усмішку.
— Авжеж, дуже ймовірно, що ти так і зробила б. Це — твій стиль.
Жанна знов заспокоїла її. Вони з Толлефом абсолютно різні люди. Він не нав’язуватиметься. Вона поклала свою руку на руку Наталії, і деякий час вони просиділи мовчки.
Стара пані спостерігала за річкою, мов під гіпнозом. Розраховуючи, який відволікаючий маневр в цій ситуації буде слушним, Жанна запитала, як їй вдалося втекти в Норвегію. Наталія повернулася до неї з дуже колючим поглядом.
— Ти це навмисно чи насправді нічого не зрозуміла з того, що я тобі розповіла?
Жанна нервово скрутила пальцями пасмо волосся. Вона зізналася — з нею часто трапляється все переплутувати. А потім обережно додала:
— Думаю, ти ніколи мені нічого не говорила з цього приводу.
— Ось воно що! Мабуть, це я Толлефу розповідала! Я не втекла. Мене захопили німці. Це вони мене вивезли. Ти думала, що мені вдалося втекти з Німеччини та власними силами дістатися Норвегії? Жанночко, ти мариш!
Наталія знову втупилася поглядом у Ришельє. У Жанни склалося враження, що її накрила хвиля уявних образів.
— Нацисти захопили Львів у червні 41 року, вони ходили по домівках, вишукуючи всіх нас. Скількох поляків вони інтернували й наче худобу відправили до трудових таборів на території Рейху. До них були радянці. Вони теж набивали поляками потяги, що йшли до трудових таборів, тільки в Сибіру. Ми були їм потрібні як робоча сила. Таку от долю нам присудили.
— Це жахливо, але все ж таки ця доля трохи менш жорстока, ніж та, що спіткала євреїв.
Наталія не відреагувала. Жанні здалося, що вона її не почула.
Жанна вагалася, чи варто її спонукати до подальшої розповіді про ці болісні ремінісценції, але втриматися було неможливо, і Жанна попросила уточнити, чим саме були примусові роботи.
— Добре вислухай те, що я розповім, щоб мені не довелося тричі повторювати те саме! Молодих дівчат відправляли на хатні роботи для військових Рейху. Я ненавиділа цю працю. Я маю хист до іноземних мов, тож без вагань просувала цей козир. Після переїзду з Берліна в Норвегію, а це було навесні 1944 року, мій талант до мов обернувся для мене робочим місцем у відділенні Організації Тодта. Чула про таку?