Голос її трохи тремтів, вона зробила паузу, щоб зібратися з духом і продовжити. Толлеф підбадьорив її.
— Дівчинку? Добре, але я не розумію, до чого ти ведеш.
Вона почала копирсатися у своєму пакеті й витягла звідти два альбоми — жовтий і зелений, які поклала просто перед ним.
— Я хочу, щоб ти подивився на ці світлини. Ось до чого я веду.
Він відкинувся на спинку стільця й нервово затупотів пальцями по животі. Вона відкрила жовтий альбом і благальним поглядом подивилася в очі Толлефу, у якого з’явилося передчуття, хоча розум відмовлявся його припускати.
— Сільвія померла у 22 роки. Автокатастрофа.
Коротка, лаконічна пауза. Усього декілька слів без фальшивого пафосу. У нього по спині пройшлися холодні дрижаки. Толлеф не знав, куди дівати свої руки. Вона показала пальцем на світлину Сільвії.
— Бірґіт. Ні!
— Тут їй 15 років. Як ти можеш сам побачити, вона на тебе схожа.
Важко дихаючи, Толлеф не міг відвести очей від світлини. Він повільно переглянув усі сторінки альбому. По щоках потекли сльози.
— Ти не маєш права. Як ти можеш сповіщати мене після стількох років? Після її смерті?
— Толлефе, вибач. Я не знаю, звідки почати, щоб пояснити мою мовчанку. Я могла б навести численні причини, думаю. Я б могла звісно сказати, що той поспіх, з яким ти зник після нашого розлучення, підштовхнув мене приховати вагітність, адже я не хотіла зазнати приниження, якщо ти повернешся до мене з почуття обов’язку. Я добре знаю тебе, Толлефе, ти б наполягав і зробив би те, що вважав за належне зробити. Я свідомо не захотіла віддатися на милість чоловіка, який зробив мене вагітною. Ні, тільки не це. Турґейр любив мене, я й подумала, що це рішення буде для всіх найбажанішим варіантом. Попри все. Навіщо примушувати тебе визнавати батьківство? Ти б мене зненавидів. Сьогодні все це здається дуже нереальним. І, мушу визнати, несправедливим щодо тебе.
— Несправедливим? Заслабко сказано!
— Я всі ці роки думала про тебе, але знаєш, як це буває, непомірність таємниці змусила мене морально витримати її до самого кінця за будь-яку ціну. Якщо відверто, я визнаю, що ніколи не шкодувала про своє рішення, допоки ми випадково не зустрілись. А коли я опинилася з тобою віч-на-віч у тій драмменській книгарні, то був немов жорстокий струс. Того дня я сказала собі — він має право знати. На мій погляд, ця випадкова зустріч стала знаком долі. Усе подальше вималювалося з цілковитою очевидністю. Я повернулася додому й знайшла твої координати в Інтернеті.
Бірґіт запевнила, що нічого від нього не чекає. Адже якщо б вона воліла його допомоги, то звернулася б набагато раніше. Єдина потреба, яку вона відчувала, це сказати йому все це. Моральний обов’язок.
— Єдина потреба — сказати мені все це? Я шокований! Моральний обов’язок начебто працює не тільки тоді, коли тобі хочеться виговоритися, а ще й коли ти вирішуєш мовчати! Ти справді думаєш, що ми зараз розійдемося врізнобіч і продовжимо йти своїм шляхом, ніби нічого не сталося? Ти подумала про наслідки для мого життя? Про вибір, який таке зізнання вимагатиме від мене перед моєю родиною? Ти зважила на це, переймаючись питанням прозорості?
— Не сердься, благаю.
— Чесно кажучи, Бірґіт, я не знаю, як реагувати. Ти стільки років мовчала, чому зараз? Ти більше не могла миритися з мовчанкою, так? Ти сповіщаєш мене про те, що в мене була дочка і що вона померла. Це божевілля! Ти хочеш провести мене крізь увесь набір емоцій за п’ять хвилин? Народження, життя, смерть, траур — і все це водночас?
— Вибач мені, Толлефе. Я розумію, ти мене зараз ненавидиш.
Толлеф сидів, охопивши голову руками, і відчував, як з-під ніг тікає його світ, його налагоджене, мирне й спокійне життя.
— Я не знаю, Бірґіт, що думати. Я не впевнений, що здатен нести тягар усіх цих років, яким я вже не можу зарадити та щось змінити. Зараз перепрошую, я краще піду, поки не вибухнув. Для мене це занадто, а влаштовувати виставу в кав’ярні я не хочу.
Бірґіт дивилася йому вслід — Толлеф іде, переступає поріг. Офіціант, що з певного моменту спостерігав за сценою, швиденько приніс їй склянку води.
Дитина... Померла... Він підніс руку до серця й легенько промасував грудну клітину. Ще мить і він впаде. Толлеф перейшов на інший бік вулиці, знайшов лаву в місцевому парку й осів. У нього була донечка, а він про це не знав, не бачив, як вона зростала, і тепер вже ніколи не познайомиться з нею. Його гнів зійшов нанівець. Він коливався між нерозумінням і смутком. Також він відкидав почуття полегшення, яке мимоволі сходило на поверхню. Вона померла. Якщо він захоче, то зможе забути все, про що щойно дізнався. Від цієї думки йому стало соромно.