Зізнання Бірґіт примушувало його до переосмислення всього життя, у повітря злетіли всі виплекані ним уявлення про світ. Йому не вдавалося зібрати думки до якоїсь притомної купи. Чи не отримав він свою долю потрясінь і суперечливих емоцій, дізнавшись про існування біологічної матері? Боже, пронеси цю чашу, хіба мені мало! Бірґіт зробила свій вибір, коли нічого йому не сказала, дізнавшись про вагітність. Отже, вона не могла йому чимось дорікати. Усі події так нашарувалися одна на одну, що він запитав себе — до якої межі можуть натужуватися пружини людської психіки, допоки не почнуть просідати.
13
Жанна щойно висадила Наталію біля її будинку й востаннє помахала рукою. Найближчим часом вони не побачаться, адже мандрівниця поверталася до своєї прийомної батьківщини. Чудове липневе надвечір’я грало сонячними відблисками на жовтій цеглі скромної оселі. Наталія колись облюбувала цю вулицю й цей будинок як своє гніздечко. Як місце, де вона доживатиме останні дні.
Наталія повільно подолала три сходинки ґанку й провернула ключ у замку. Вона увійшла до вітальні, до свого прихистку, і повалилася в крісло перед вікном. Було очевидно, що тут вона — господиня. Хазяйським поглядом Наталія оглянула околиці: спокійна вулиця, квартал зі схожими між собою будинками в місті, яке ніколи не потрапляло до заголовків газет. Ідеал анонімності. Вулиця без історій. Як багато літніх людей у Канаді, Наталія отримувала від держави пенсію і, оскільки здоров’я їй дозволяло, вона могла б насолоджуватися ще декількома роками спокійного життя. У цій країні в неї завжди було все, що треба, Канада гарантувала їй безпеку. Вона має дах над головою та їжу на столі. Загроза прийшла з якогось невідомого, майже абстрактно далекого, спричиненого тиранією Історії й тим фатальним тягарем, який вона несла на собі — тягарем народженої під нещасливою зіркою жінки.
Вона намагалася спокійно оцінити ситуацію, і до неї з блискавичною швидкістю поверталися застарілі рефлекси виживання: замітати сліди, ухилятися від запитань та, головне, уникати зближення, яке є не більш ніж потайною пасткою, а ще керуватися лише раціональними думками. Вона завжди добре розуміла, що бути на зв’язку з іншими — це правильна й доцільна поведінка з соціальної точки зору, при тому Наталія ніколи не втрачала пильності, отже, дружні стосунки залишалися суто поверхневими. Поняття довіри їй було невідоме. Якщо навіть власна родина не змогла гарантувати їй безпеку, годі було й думати, що решта людства здатна зробити краще.
Їй дуже сподобалася Жанна — вільна жінка, яка робить те, що їй заманеться. Принаймні вона справляла таке враження. Але при близькому знайомстві з нею Наталія зняла полуду з декількох сторінок свого колишнього життя. Якби вона була молодшою, то пожертвувала б цією приємною дружбою, не кліпнувши оком. А сьогодні вагалася. Вибір був важчим. Нова подружка навідувалася до неї, і проведені разом години мали відчутний наслідок. Наталії бракувало компанії Жанни. А якщо зовсім чесно, то Жаннин від’їзд підкреслював важкість її самотності.
Вона втомилася боротися. Боротися проти всього. Хоча б раз щастя може бути простим? Один-єдиний раз?
З Жанною вона сміялася, Жанна відволікала її від зловісної рутини. Якось вона розповіла Наталії про подорож до Санкт-Петербурга й при цьому майже пантомімою показала, як міряла кроками Невський проспект. Наталію розважила ця оповідь, народжуючи у фантазії цілу низку образів, немов вона сама гуляла цим містичним проспектом. Ось Жанна йде повз вітрини Hugo Boss, Armani та інших відомих у світі моди брендів і раптом зупиняється мов укопана.
— Що ж це за вулиця? Суцільне «вирви око»!
Затята театралка Жанна звернулася до подруги й попросила потримати її за руку, поки вона йтиме із заплющеними очима, думаючи про російських письменників, до яких відчувала особливу прихильність. Вона уявляла, що ступає їхніми слідами, тут і там зупинялася, щоб присісти на лаву й поспостерігати за перехожими. А не щоб купити собі брендову хустину! В такий спосіб вона обійшла всі тротуари розкішного Невського проспекту, радше уявляючи його, ніж роздивляючись — саме так, як вона робила тисячі разів раніше, перш ніж стати на нього ногою.
— Навіщо було їхати в таку далеку подорож, скажи мені? Тієї миті я зрозуміла, що інколи розумніше не піддаватися спокусі й не вирушати хтозна куди, аби доторкнутися до реальності, краще дотримуватися того, що пропонує нам наша уява.