Погляд упав на металеву кульку в стелі, вона була тьмяна і зовсім не блищала. Берна охопила нетерплячка: швидше вибратися нагору. Він ще раз оглянув вольтметри: акумулятори підзарядилися мало, але, якщо ввімкнути ще й термобатареї, енергії повинно вистачити для підйому на поверхню. Берн переодягнувся і через люк у стелі камери піднявся в ковпак, який сам автоматично відгвинчувався.
Увімкнув рубильник-коротко завили електродвигуни, набираючи оберти. Гвинт ковпака почав усвердлюватися в ґрунт. Підлога кабіни ледве відчутно здригнулася; Берн з полегшенням відчув, що ковпак рухається вгору…
Нарешті сухе скреготіння камінців об метал припинилося: ковпак вийшов на поверхню. Берн почав ключем відгвинчувати гайки дверей, вони піддавалися погано, і він подряпав собі пальці. Ось у щілину впало синювате, присмеркове світло. Ще кілька зусиль, і професор вийшов з ковпака.
Навколо, оповитий прохолодними вечірніми сутінками, стояв темний мовчазний ліс. Конус ковпака розвернув ґрунт поблизу коріння одного з дерев, могутній стовбур якого підносив високо в темніюче небо густу крону листя. Берну стало страшно, коли він подумав, що це дерево могло вирости на півметра лівіше… Він підійшов до дерева і обмацав його — ніздрювата кора змочила пальці вологою. «Що це за порода? Треба почекати до ранку».
Професор повернувся в ковпак, перевірив припаси: законсервовані їжа й вода, компас, пістолет — усе було на місці. Берн закурив сигарету. «Отже, поки що я правий, — торжествуючи подумав він. — Пустиня вкрилася лісом… Треба перевірити, чи не збрехав радіоактивний годинник. Але як це зробити?»
Ліс був рідкий, і в просвітах між деревами виднілися зорі, що загорялися в небі. Берн глянув угору, і в нього відразу ж майнула думка: «Адже зараз «полярною зорею» повинна бути Вега!»
Професор узяв компас і, відшукавши в темряві дерево з низько звисаючим гіллям, незграбно почав видиратися на нього. Гілки дряпали Берна по обличчю. Їх тріск злякав якогось птаха. Він різко скрикнув і зірвався з гілки, боляче зачепивши Берна за щоку. Дивний крик птаха довго лунав у лісі. Важко дихаючи, професор влаштувався на верхній гілці і підвів голову.
Вже зовсім стемніло. Над ним сяяло незліченними зорями небо. Але воно було зовсім незнайоме. Професор шукав очима відомі сузір’я, проте не знаходив ні Великої Ведмедиці, ні Кассіопеї, їх не було, та к не могло Кути, бо за тисячоліття зорі перемістилися і сплутали всі зоряні карти. Тільки Млечна Путь, як і раніше, перетинала небо розмитою смугою блискотливих порошинок. Берн підніс до очей компас і глянув на стрілку, що, вказуючи на північ, ледве світилася в темряві. Потім спрямував погляд на північ. Низько над чорним обрієм, там. де закінчувалося зоряне небо, майже не мигаючи, зеленкувато сяяла найяскравіша зоря — Вега. Біля неї світили зірочки трохи менші — спотворене сузір’я Ліри.
Без сумніву, Берн перебував на початку нового циклу прецесії — в XX тисячолітті…
Ніч минула в роздумах. Берн ніяк не міг заснути і ледве дочекався світанку. Нарешті зорі потьмяніли і зникли, між деревами засірів прозорий туман. Професор почав приглядатися до густої, високої трави під ногами, — та це ж мох, але який високий! Отже, сталося так, як він передбачав: після зледеніння почали розвиватися папоротеві рослини — найпримітивніші і найвитриваліші.
Захопившись, Берн закрокував по лісу. Ноги плуталися в довгих і гнучких стеблах моху, черевики швидко змокли від роси. Очевидно, вже була осінь. Листя рябіло на деревах найрізноманітнішими кольорами: зелений чергувався з червоним, оранжевий з жовтим. Увагу Берна привернули стрункі дерева з мідно-червоною корою, їх листя вирізнялося серед інших свіжим темно-зеленим забарвленням. Професор підійшов ближче — дерева нагадували сосну, тільки замість голок стирчали жорсткі, гострі, як осока, листочки, що пахли хвоєю.
Ліс поступово оживав. Зашелестів у верховіттях дерев вітерець, розганяючи залишки туману. Над лісом піднялося сонце. Це було звичайне, не старіюче в своєму сліпучому блиску світило. Воно зовсім не змінилося за сто вісімдесят століть.
Професор ішов спотикаючись об коріння і щохвилини поправляючи окуляри, що падали з перенісся під час поштовхів. Несподівано почувся тріск гілок і звуки, які нагадували хрокання. З-за дерева з’явився коричневий тулуб звіра з конусоподібною головою. «Кабан, — визначив Берн. — Але не такий, як раніше, — над рилом гострий ріг». Кабан помітив Берна, на мить завмер, потім з виском кинувся за дерево. «Ого! Злякався людини», — здивовано глянув йому вслід професор. І раптом серце його збилося з ритму: на сіруватому від роси моху виразно виднілися вологі темні сліди. Це були відбитки босої ступні людини!
Професор схилився над слідом. Він був плаский, відбиток великого пальця лежав трохи далі за інші. Невже він і в цьому мав рацію? Тут нещодавно проходила людина. Берн забув про все і, нахилившись, щоб краще бачити відбитки, пішов по сліду. «Тут живуть люди, і судячи з того, як їх бояться кабани, сильні і спритні».
…Зустріч була несподіваною. Сліди привели на галявину. Тут Берн спочатку почув гортанні, різкі вигуки, а потім побачив кілька істот, вкритих сіро-жовтою шерстю. Істоти згорбившись стояли біля дерев і трималися руками за віти. Вони дивилися й бік професора. Берн зупинився і, забувши про обережність, впився очима в двоногих. Безперечно, це були людиноподібні мавпи: п’ятипалі руки, низькі лоби з навчаючими крутими надбрів’ями, виступаючі вперед під маленьким носом щелепи. На плечах у двох з них він помітив якісь накидки з шкур.
Значить, так і сталося. Берн раптом відчув тоскну самотність. Цикл замкнувся: те, що було десятки тисячоліть тому, знову повернулося…
В цей час одна з людиноподібних мавп щось крикнула і попрямувала до Берна. Окрик прозвучав владно.
В руці мавпа тримала важку сукувату дубину. Інші рушили за нею. Це, очевидно, був вожак. Тільки тепер Берн зрозумів, яка небезпека загрожує йому. Людиноподібні мавпи пересувалися незграбно, але досить швидко, кульгаючи на напівзігнутих ногах. Професор випустив з пістолета у повітря всю обойму і, пересвідчившись, що це не справило враження, кинувся тікати в ліс.
Це була його помилка. Якби він біг по відкритій місцевості, навряд чи людиноподібні мавпи змогли б наздогнати його на своїх ще погано пристосованих для прямого ходіння ногах. Але в лісі перевага була на їх боці. З різкими, торжествуючими вигуками вони перебігали від дерева до дерева, чіпляючись за гілки і відштовхуючись од них руками. Деякі, розгойдуючись на вітах, робили велетенські стрибки. Попереду біг вожак з палицею.
Професор почув позаду себе радісні крики розлютований людиноподібних мавп, що наздоганяли його. «Це схоже на лінчування, — чомусь промайнуло в голові. — Не треба тікати: того, що тікає, завжди б’ють…» Серце калатало, обличчя вкрилося потом, ноги наче хто понабивав ватою. Раптом страх зник, його витіснила нещадна ясна думка: «Навіщо тікати? Від кого рятуватися? Експеримент закінчено…» Він зупинився і, обхопивши руками стовбур дерева, повернувся обличчям до переслідувачів.
Першим клишаво біг вожак. Він розмахував над головою своєю дубиною. Професор бачив його маленькі, сповнені люті й боязні очиці з червоними волохатими повіками і вищирені зуби. Шкура на лівому плечі була в нього обсмалена. «Отже, вогонь їм уже відомий», — поспішно відзначив Берн. Вожак, підбігши, закричав і, розмахнувшись, ударив професора дубиною по голові. Страшний удар повалив людину на землю і залляв обличчя кров’ю. Свідомість на мить потьмарилася, потім Берн побачив людиноподібних мавп, що збігалися до цього, вожака, який підняв дубину для останнього удару, і щось сріблясте, блискотливе в синьому небі.