Найменшенький у нас Борка. Йому 35, і він той самий парубок моторний, і от на нього якраз покладаються всі найкращі надії. У Бориса, згідно з мріями баби Гані, все має бути не так, як у нас, розтелеп. Він точно зустріне ідеальну жінку, у нього точно все вийде правильно й гарно з першого разу: і сім’я, і дерево, і вже точно син. І так у всіх нас з’явиться бодай одна гордість. Так можна буде усім нам нарешті видихнути, а бабі Гані скрізь і всім урочисто казати: «Ну, то таке, в сім’ї не без паршивої вівці, у нас таких аж дьві, але зате Борка!..». Борис казиться, коли його так називають, і невтомно несе на собі увесь кам’яний тягар родинних очікувань. Що ж, гадаю, він ще всіх здивує.
Ми виїхали до села в середу, посеред тижня, затрамбовані в моє авто по зав’язку, і трошки скривлені. Усе йшло не по плану, тож кожен із нас кривився про своє. Серж нив, бо це ж йому довелося Цвіту зі школи відпрошувати й тепер вона все на світі пропустить, плюс у нього тисяча п’ятсот мільярдів онлайн-уроків з англійської та німецької, бідні діточки, бідні діточки, ходитимуть світом невігласами. Борис стогнав, бо на нього чекали робочі дзвінки, які він скасувати категорично не міг, а отже, доведеться йому виходити в зум із мобільного, застигати на екрані й «Борисе, ви з нами? Борисе, здається, ми вас втратили», словом, купа спалених нервів. Я планувала їхати щонайменше в п’ятницю ввечері, бо мала підтягнути ще кілька хвостів, але вирішила, що хвости таки зачекають. Батьки сказали, що приїдуть якраз у п’ятницю ввечері, якщо не в суботу зранку, бо роботу їм на честь приїзду тітки з Канади, на жаль, ніхто не відміняв. Тож ми всі трішки потріскували нервовими іскрами, але були приємно схвильовані пригодою, що насувалася.
— Це добре, шо тітка та приїздить аж тепер, коли ми поставили бабі Гані унітаз у хаті, бо довелося б знову обклеювати туалета на вулиці шпалерами у квіточку, шоб було нарядно й красіво, — згадав Серж, — як тоді, у дев’яностих, коли до неї якась подруга з Прибалтики приїздила.
Я реготнула, бо досі пам’ятаю ті «нарядні» шпалери, прибиті цвяхами в дерев’яному туалеті.
— Треба казати країни Балтії, а не Прибалтика, — озвався Борис у білому пальті.
— Може, і треба так казати. Але тоді баба Ганя казала «подру́жка з Прибалтики їде! Треба німєдлєно шось робити із туалєтом!», — реготнув Серж.
— Що ж, цього разу то тітка Мальвіна з Канади, і теж караул. Роками нічого не міняється, ну хоч десь якась стабільність, — буркнув Борис. У нього вже хвилин сорок ішло друге коло активного робочого обговорення, бо якась ненза поставила питання за мить до прощання.
— Мальва Лебединська страшенно не любить, коли її називають Мальвіною, я в баби Гані випитала, — поділилася я інформацією.
— О, бачу, то в нас родинне! — ожив Борис. — Так а хтось знає, чого вона їде?
— Певно, щоб особисто познайомитися з тобою і вписати тебе у свій заповіт, — озвучив Серж, — не інакше.
— Дуже смішно, — огризнувся Борис, — а ще є якісь версії?
— Версія номер один — туга за рідною землею. Фактично, юну Мальву вивезли проти її волі у 1957-му, їй тоді було сімнадцять і їхати з України вона категорично не хотіла, але проти волі батьків не пішла, бо всі тоді трималися родини, — почала я.
— А ти все це знаєш, бо?.. — Борис питально повів бровою.
— Бо в баби Гані випитала.
— Ого, а чого виїхали? Совіти переслідували? — Цвіта хоч і була ще юною підліткою, але любила таємниці та драми.
— Та ні, наче просто виїхали. Тоді багато людей переїздили до Америки або Канади в пошуках кращої долі. Їхали авантюристи. Часто, з кінцями. Отже, туга за своїм селом і Україною — це моя офіційна версія, — оголосила я й заклала великий палець. — Ваші ідеї?
— Може, у неї тут якесь перше кохання було? І вона їде, щоб перестрітися з якимось дідом? — Цвіта висунула свою романтичну версію.
— Нічо так! — ожив Борис.
— До речі, цілком можливо. Тітка Мальва спершу писала на село якісь листи, баба Ганя мені навіть казала, що якась там і любовна драма ще в неї по юності тут була, але я не знаю деталей. Час усе стер, кожна із кузин закрутилася у вихорі подій по різні боки світу, і зв’язок між ними, зрештою, обірвався, — я задумливо дивилася перед собою на дорогу.