Протаґор перестав вимахувати руками й поспитав:
— Сю звістку принесла тобі скіфська басиліса-мати?
Гість кивнув головою.
— А де вона є?
— В своєму домі по той бік аґори.
— То скажи їй, — мовив Протаґор, — що ваша прекрасна й щаслива Ольбія рада буде прилучити й свій полк до полку її сина.
— Що?
Архонт-епонім стояв, мов ошелешений. Він не міг збагнути політики сих афінян. Скільки й пам'ятав себе, Афіни завжди дбали тільки про Афіни. Він вигукнув:
— Але ж ми також елліни, Протаґоре! Ти ще молодий і не знаєш, яке то лихо — війна. Ти ще молодий, — повторив він.
Та Протаґор аж сяяв од радости. Й що найбільше вражало, старий архонт-басилей Еак і собі смачно потирав руки, наче йому присудили на олімпійських іграх найбільший вінок.
— Ти чого радієш?
Еак широко всміхався й мовчав, тільки Геродот усе відав і все розумів, і в сю мить йому було соромно зватись афінянином. Протаґор підійшов і поклав йому руку на плече:
— Не сумуй, дидаскале. Нам ся війна не дорого обійдеться.
— Не дорого, речеш?
Насуплені брови Геродота звелися докупи й ніс видававсь не таким кирпатим. Геродот глянув на свого господаря й підняв руку:
— Прощавай, архонте, й прийми мою дяку за гостину.
Й вийшов на вулицю, сердито грюкаючи простим ясеновим ціпком по вапнякових плитах дворика. Се означало, що він більше сюди не повернеться, й усі те добре відчули. А Геродотові було й справді гидко ділити стріху з людьми, які радіють із того, з чого мали б лити сльози. Афіни роздмухали вогонь не щоб обпікати на ньому руки, — вони давно звикли гребти жар чужими руками. Тепер скіфи зчепляться зі своїми найближчими родичами — аґафірсами, й Афінам од того буде тільки навар.
Геродота хтось наздоганяв, і коли кроки наблизилися, він озирнувсь. Архонт-епонім Іфікрат, підібравши поділ гіматія, ляпотів услід йому сандаліями, й кощаві литки його блискали проти пізнього сонця сивою волохатістю. Геродот приспинивсь, бо той зробив йому ціпком знак зачекати. В сю мить не хотілось бачити нікого, навіть того приємного діда.
Старий архонт нарешті здогнав його й пішов повільніше, глибоко сапаючи.
— Вельми швидко ходите ви, молоді, — сказав він, але Геродот не озвався на той закид, по якому вгадувалася довша розмова. — Куди ж ти йдеш?
Історик думав, що відповісти, та дід раптом потяг його під стіну чийогось дому. Назустріч вузенькою вуличкою з-від аґори їхав торохкий двокіл запізнілого базарювальника. Селянин вітально махнув їм рукою й погнав коня далі, й тільки на самій аґорі, де вешталося троє робів-підмітальників та один з ринкових наглядачів-аґораномів, Геродот відповів:
— Іду подихати чистішим повітрям.
І Ольбія всю надвечірню пору була наче полишений город, і чистого повітря вистачало скрізь, але Іфікрат розумів, на що той верне думку, й сказав, силкуючись не образити афінянина:
— Ходімо до мого дому
Геродот подумав, що коли б сей архонт знав хоча б стільки, як він, то віднині не запрошував би до себе в дім жодного афінянина.
Іфікрат же по-своєму зрозумів його вагання:
— В мене оселя велика, а людей мало. Не бійсь.
І так щиро й прихильно глянув на нього, що Геродотові стало ще прикріш. Але в чужому городі людині треба мати бодай один дім, куди можна вертатися на ніч, і він мовчки рушив за дідом.
І до самого вечора, поки гомонів із старим архонтом про геть сторонні речі, йому на душу тиснув камінь. Мав би розповісти Іфікратові все, що знає про ту нечисту й небезпечну гру Афін, але щоразу, коли слово вже мало зірватися з вуст, якась нелюдська сила зціплювала Геродотові зуби. Одному кумири дають трохи свого розуму, іншого наділяють відвагою, третього — чесністю, а я не знаю, чим обдарували мене ревниві й заздрісні олімпійці, думав він. Був певен тільки одного — рішучістю вони його обійшли. Й од усвідомлення сього на душі ставало ще прикріше. Завтра почнеться війна з усіма її жахами й несправедливостями, й у тому буде й моя провина, сказав собі Геродот.
З відчинених дверей ґінекея долинули тягучі звуки пісні.
— Мої доньки, — сказав архонт Іфікрат і тепло й разом з тим сумно всміхнувся
Геродотові ж учулася мелодія іншої пісні. Далекої й майже забутої, якої він не раз і не двічі слухав у своєму рідному Галікарнасі й якої вже, мабуть, ніколи не почує.
Розділ 8
Але війна, що на неї так сподівались Афіни й сам Протаґор, не вспалахнула. Се стало відомо вже за кілька днів. І приніс вістку той-таки Гіпербол.
Старий метек був сумний, мов допіру повернувся з похорону найближчого друга. Він сказав, зітхаючи й винувато дивлячись із-під лоба, схожий на побитого пса.
— Ти пам'ятаєш отого тракійця, що приніс був звістку про смерть скіфського басилевса?
— Спарадока? — запитав Протаґор.
— Вони по-своєму звуть його Валдиславом. Так він знову прибув…
— Спарадок тут? — Протаґорові не вірилось.
Гіпербол зітхнув:
— Ні… Прибув до нового басилевса.
— Хто се сказав тобі?
— Кіно. Басиліса Кіно… Він привіз її синові багаті дари від басилевса аґафірсів і... — метек не знаходив у собі сили вимовити все.
— Що ще привіз? — неприємний здогад обпалив Протаґора.
— Голову й праву руку того, хто отруїв померлого басилевса.
Протаґор важко встав із рипучого ложа. Справдилися найгірші його сподівання. Ті дари й ота голова могли означати тільки те, що вони й означали. Аґафірси попросили вибачення й миру. Він схопив метека за розхристаний хітон і потряс його, мов Дюнісову химеру:
— Метеку поганий! Робе! Я знову надягну на тебе нашийник! — І турнув: — Геть…
Незважаючи на свої літа, Гіпербол біг сходами з тераси, мов молодий, і тільки за ворітьми спинився й сів просто на бруківку. Ольбія спала, зачинившись на всі хвіртки, ворота й пілони, й ніхто не бачив ганьби найбагатшої в цілому городі людини. Найбагатшої й найнещаснішої, яку кумири спершу поманили, а тепер кинули в найглибшу пилюку
Вранці Геродот, мов нічого між ними й не сталося, разом з першими ольбіополітами, які поспішали з робами на аґору, завітав до Протаґора. Обоє вже знали все, й Геродот силував себе не виказати задоволення, та втіха так і проступала на його широкому кирпатому виду
— Проклята земля, навіки проклята! — лаявсь молодий афінський сановник.
Щоб заховати хитру посмішку, Геродот провів долонею по щоках та бороді.
— Ти що, не любиш наших кумирів?
Протаґор вирячився на нього.
— Підбиваєш? Ні, я наших олімпійців люблю! Ненавиджу скіфів та їхніх лукавих кумирів.
Геродот уже не приховував посміху:
— Вдруге тобі кажу: кумири еллінські народилися тут, на землі скіфів. У них ми запозичили своїх олімпійців.
Протаґор зареготав йому в вічі, тоді споважнів і поцікавивсь:
— А хто се тобі казав?
— Наші легенди.
Запала мовчанка. Було чути, як навпроти, в поварні, гримить мідним посудом Протаґорова роба. Й господар злорадо всміхнувся.
— Хвала тобі, Геродоте! Я давно казав, що ти надарований олімпійцями. Коли наші кумири народилися тут, то в сій землі наш корінь. Елліни повинні вернутися на свою правітчину
Геродот од несподіваного повороту розмови тільки блимав. Сей лихий чоловік колись мусить стати або тираном, або ж великим софістом, подумки сказав він сам собі. А Протаґор вів думку далі:
— Мине ще трохи часу, й увесь берег Понту належатиме нам, еллінам, афінянам А чий берег, тому належить і земля, тому й кланятимуться варвари. Хто позмагається тоді з Афінами? Скіфи? Ні… Перси — й поготів! Єгиптяни? Фінікіяни? Всі вони стануть данниками Афін.
— А Спарта?
Геродот хотів дошкулити сьому самовпевненому молодикові, сказати, що доки Афіни й Персія півстоліття цідили одне одному кров, Спарта набиралася сил, а двох тигрів ув одній клітці не втримаєш — перегризуться. Та Протаґора було не так легко переконати в чомусь, і він сказав зовсім інше: