— Чого-с кликала?
Ясноока Данка поволі підняла прозорий полоток, що затуляв її вид, і благально мовила:
— Речи, Великий княже, тамтого старця пустити.
— Якого старця?
Княжна махнула рукою в бік Данапра, де юрмилися люди. Кілька волфів тримало задрипаного сивобородого чоловіка, ще один в'язав йому руки назад. Осмогруд почав сходити в берег, але назустріч йому прискакав малий воєвода Слободан, устромивши ноги в петлі сідла. Ся його витівка й досі дратувала Великого князя, жоден косак не наважувався перейняти її в малого воєводи, щоб не сміялись інші, та зараз було не до сього, й Осмогруд спитав:
— Що то за старець?
Та не став слухати пояснень і важко збіг закляклими ногами в берег.
— Що то за старець? — поспитав він і в головного волфа Вербана, який крутився коло задрипаного незнайомця.
— Рече, ніби він є роду болярського, Великий княже! — з посміхом одповів чільний жрець Юра Побідника.
Осмогруд підійшов і став коло зв'язаного:
— Хто єси?
— Радой, Радоєм кличуть мене.
— Якого племені єси?
— Северин єсмь, кіріє.
— А пощо звеш мене, як неначе грека?
— Був єсмь у полоні в грецькому торжищі Ольбії. Я єсмь син болярина Лиса.
— Й куди йдеш?
— Додому, кіріє.
— Бреше, Великий княже! — вихопився вперед шрамовитий між Вовко, якого Осмогруд добре знав. — Се я-м упіймав його. Йшов сей ускок на полудень, а я-м наздогнав його.
— Якої віри єси? — раптом спитав Осмогруд.
— Сіверської.
— А для чого маєш таку бороду?
Старець од несподіванки розгубивсь. Осмогруд почервленів од раптового гніву:
— Переметник єси ти в грецьку віру!
Всі збуджено загомоніли, й упійманець безпорадно заблимав на всі боки. Та серед сієї юрби годі було шукати співчуття. Сива кучмата голова хилилась і хилилась йому до самих грудей. Тоді він ураз підвів очі на Великого князя й попросив:
— Нехай одпутають мені руки.
Осмогруд кивнув волфам, і ті пустили старця. Старець торкнувся чола й спитав:
— Хто вміє грецького письма?
— Я вмію, — буркнув чільний волф Вербан.
— Тоді прочети ось тут! — старець показав собі на чоло, де виднів ледь загоєний шрам.
Вербан підступив ближче й переклав:
— «Держіть мене! Я втікаю!»
Се міг бути й не грек, хоч і розмовляв з грецьким приголосом, й Осмогруд наказав волфам:
— Одпустіть його, й пришибіть, і дайте комоня на дорогу.
Й повернувсь іти геть, але зустрівся з глумливим поглядом Слободана.
— Я знаю сього старця, Осмогруде. Се є купець із грецького торжища Ольбії.
— Грек? — Осмогруд подивився на бородатого — Відпустіть однаково, й нагодуйте.
— Не є грек! — вигукнув Слободан. — Сіверського племені він, але чинить требу грецьким кумирам і зветься Гіпербол. Був робом, а тоді греки одпустили його.
— А требу чинить грецьким кумирам? — гримнув Осмогруд і приступив до Гіпербола. — Так? Але северин не може жити робом, забув єси?
Гіпербол упав навколішки й майже до землі схилив голову.
— В'яжіть, — притишеним голосом повелів Осмогруд. — Ні северин, ні русин, ані древлянин не може жити в полоні.
Волфи міцно скрутили Гіпербола й звели на ноги, й у сей час підбігла княжна Данка, закутавши вид прозірним полотком:
— Великий княже! Ліпше забий мене, а крови перед моїм вінцем не лляй! То є зла прикмета.
Але Великий князь, і не глянувши на свою наречену жону, проказав глухим надтріснутим голосом:
— Перед твоїм і моїм вінцем я-м пролляв уже кров їдної людини. Й проллю кров комождого, хто зрадить україну свою й покон вітців своїх і кумирів.
І першим побравсь угору кручею, де стояли боляри та можі, й дивилися на володаря, й слухали його волю. Було й моторошно, й радісно, бо всі знали, що говорить він не про сього задрипаного волоцюгу, якого ніхто й не бачив досі, а про брата рідного Соболя.
— Киньте його в човен і хай пливе за водою!
Й сива прозора хвиля Данапра, Данапріса, небесної води Дани Прісної, вже понесла в море ускока. Рідна земля не прийняла його назад. Утікши від Іфікрата, він подався був на колишню вітчину свою, яку зрадив, бо, потрапивши в полон, не втік і не вкоротив собі живота, тепер і родаки вигнали зрадця. Тепер і кров його, і тавроване тіло не знайдуть ні спочинку, ні же нічного пришибу, бо одних кумирів він зрікся, інші ж, чужі, не прийняли його. Може, колись, через багато літ чи сотень років його душа втілиться в дикого ворона.
Відомості про видання
Літературно-художнє видання
БІЛИК Іван Іванович
НЕ ДРАТУЙТЕ ҐРИФОНІВ
Історичний роман
Відповідальна за випуск О. Шевчук.
Підписано до друку 01.08.06. Формат 84x108 1/32. Папір друк. Гарнітура «Times». Друк високий Умовн.-друк. арк. 17,64. Тираж 15000 (1-й завод 5000). Зам. 6-573.
«А.С.К.», 03057, Київ-57, вул. Петра Нестерова, 3, корп. 1 Свідоцтво Держкомінформу України ДК № 66 від 29.05.2000.
Висновок державної санітарно-епідеміологічноі експертизи Міністерства охорони здоров'я України № 5.03.02–04/15808 від 12.04.05.
ВАТ «Поліграфкнига», 03057, Київ-57, вул Довженка, 1.
Зміст паперового видання
Розділ 1 ..... 3
Розділ 2 ..... 17
Розділ 3 ..... 30
Розділ 4 ..... 40
Розділ 5 ..... 54
Розділ 6 ..... 66
Розділ 7 ..... 75
Розділ 8 ..... 90
Розділ 9 ..... 99
Розділ 10 ..... 110
Розділ 11 ..... 124
Розділ 12 ..... 138
Розділ 13 ..... 150
Розділ 14 ..... 164
Розділ 15 ..... 179
Розділ 16 ..... 192
Розділ 17 ..... 207
Розділ 18 ..... 218
Розділ 19 ..... 229
Розділ 20 ..... 244
Розділ 21 ..... 256
Розділ 22 ..... 269
Розділ 23 ..... 282
Розділ 24 ..... 297
Розділ 25 ..... 309
Розділ 26 ..... 321
Розділ 27 ..... 330