На пеньочку, де шляховичок побачив нічного гнома із забутих доріг, знову схрестилися всі погляди. З одного боку, роздивлятися нічного гнома нікому не хотілося, з іншого — його слід було роздивитись, щоб наважитись на якусь дію. Хоч якийсь самозахист. На щось таке-сяке. Отак.
Друга хвиля страху спадала, поступаючись рішучості не дати себе скривдити.
І взагалі, чи був на тому пеньочку нічний гном — адже досі нікому, крім шляховичка Добриньки, не вдалося його видивитися.
І тоді найхоробріший — чоловічок-нігтик — скочив на той пеньок, обійшов його, а потім радісно заволав:
— Знайшо-о-ов!
Розділ 15
Знову вперед!
Усі подумали, що пеньок, себто чоловічок-нігтик, здурів від страху, оскільки той, хто знайшов гнома забутих доріг, зазвичай не радіє. Виявляється — ні, не збожеволів. Чоловічок-нігтик справді знайшов того, хто так налякав Добриньку. Це був знаєте хто? Це був не гном із нічних доріг. Це був найзвичайнісінький олов’яний солдатик.
Скажу вам по секрету, саме так буває з усіма страхами: якщо їх не злякатися (або злякатися, але все-таки потім пересилити себе), до цього страху добре придивитися, якщо подивитися просто на нього — він сам злякається і зникне. Страх — ще той страхополох, уважного погляду він лякається й одразу ховається чимдалі. Тож чи був на пеньочку нічний гном, чи Добриньці лише приверзлося, але коли гноми уважно придивилися до цього «страхіття», воно виявилося звичайною іграшкою.
Еге, просто іграшка. Під час пікнічку хтось із дітей Великих лишив її на пеньочку. Солдатик закотився під трісочку, та про нього й забули. Треба було мати гострий зір шляховичка Добриньки, щоб розгледіти іграшку, та шляховичкову уяву, щоб побачити у безневинній іграшці нічного гнома…
«Певно, шляховичок Добринька страшенно спостережливий гном, коли зміг роздивитися добре замаскованого солдатика», — розмірковував Гролик. Ці думки навели його на гарну ідею.
— Скажи, Добринько, — звернувся Гролик до шляховичка, — а як ти думаєш, у кого лист від Боженки?
Проте шляховичок, на жаль, не знав. Він чесно похитав головою.
Солдатик — це було так безпечно, що цікавість виявили найбайдужіші гноми. Навіть восьминіжка дорожня повернулася, щоб побачити й помацати іграшку, яка всіх перелякала. Іграшковий солдатик був завбільшки з гнома, але, ясна річ, неживий, німий, глухий, сліпий. Він би скоро набрид дорожнім гномам, якби банник Ґансі не докинув побіжно, що непогано було б викликати Моку-іграшкаря і віддати цяцьку йому.
Мока-іграшкар був одним із найстарших гномів на Землі. Старшим навіть за чумачків. Йому близько п’яти, а може, й п’ятдесяти тисяч років. І всі ці п’ять або п’ятдесят тисяч років Мока збирав свою колекцію дитячих іграшок Великих. Тих іграшок, які опинялися на дорозі — губились, пропадали, викидалися.
Звісно, про Моку чув багато хто, але у кожній країні про нього розповідали різне, тож гноми не проминули нагоди послухати щось новеньке.
— Мені про Іграшкаря Моку ще бабуся розповідала, — ніяковів від такої уваги гномів рудий банник. — Багато-багато років тому, майже тоді, як Великі, тобто люди, придумали дороги і ми, гноми, переселилися на їхні дороги із звіриних стежок, один з тодішніх гномів підібрав на одній з перших доріг одну з перших дитячих іграшок. Це була взагалі одна з перших дитячих іграшок на Землі. Великі тоді були ще зовсім простим народом. Доріг вони будували мало. Дороги ті були поганенькі. Проте Великі — люди — займали на Землі все більше місця. Їхні дороги охоплювали чимраз більший простір.
Великі зводили міста, викопували шахти й рудники, засівали поля, ставили млини і прокладали дороги, щоб діставатися з одного місця до іншого. Зазвичай Великі подорожували дорогами, як і ми, дорожні гноми, і частенько разом зі своїми дітьми. А всім відомо, що дітей без іграшок не буває. Тому діти брали з собою в дорогу свої іграшки.
— А до чого тут Іграшкар Мока? — здивувалася допитлива восьминіжка Сежелен. Вона в усьому шукала причину.
— Діти часто губили іграшки на дорозі, — пояснив Ґансі, — а там їх підбирав Мока-Іграшкар. На Землі змінилося багато племен Великих. Деякі племена були великими цілителями, деякі — великими металургами, деякі племена Великих були могутніми чарівниками, а деякі — майстрами мистецтв. Звісно, іграшки, які вони створювали для своїх дітей, мали на собі відбиток майстерності народів, котрі їх виробляли. Ось тому Іграшкар і збирав іграшки з доріг. У нього в колекції знаходяться іграшки зцілюючі, іграшки розвиваючі, іграшки, за допомогою яких можна знаходити шлях у лабіринтах, іграшки, що світяться в темряві тощо. П’ять тисяч років він збирав дорогами іграшки усіх великих народів світу, навіть чаклунських.