– Іди до нас, хірургу! – гукнула вона мені.
Я пробіг поглядом по обличчях людей, що стіною стояли переді мною, і на мить зустрівся з очима твоєї мами. Мабуть, теж хильнула як мінімум один келих понад норму, її короткозорі очі блищали. Із запізненням вона піднесла долоню до рота, щоб приховати маленький позіх. Я погано танцюю, майже постійно тримаюся осторонь від агресії гучної музики. Проте, якщо таке відбувається, я займаю свій квадратний метр і не сходжу з нього. Я заплющив очі й почав розхитуватися, опустивши руки, немов дві мотузки. Музика входила в мене й там залишалася, глуха, неначе звук моря в одній із тих великих мушель, зовні глянсових, як емаль. Нещодавно я одну таку бачив. Та де? А ось де, вона стояла в цієї жінки біля нефритового слоника на столику з облупленим лаковим покриттям. Тоді я майже не розплющував очей, а вона багато разів опинялася переді мною, ця розкрита мушля, рожева й гладка, немов жіночий статевий орган. Тепер я розхитувався ще сильніше, згинався вперед майже навпіл, потім знов випрямлявся, закидаючи голову назад. Угорі небо рясніло зорями, що освітлювали темряву, як після феєрверку. У мене з руки випав келих, я відчув скалки під туфлями. Я втратив рівновагу й майже плюхнувся в обійми Рафаелли.
– Обережно, Тімо, бо я скажу тобі «так», і що тоді? – Вона засміялася, рот розлізся до самих вух, а разом із нею сміялися Лівія та Манліо, що тупцював у мене за спиною, домагаючись прихильності від низенької жінки з переляканим обличчям. Я охопив широку талію Рафаелли й, хитаючись, потягнув її за собою. Рафаелла шпорталась у своєму надто довгому балахоні, її товстий живіт терся об мій, а я тим часом витягав її з натовпу. Потанцюймо, Рафаелло. Потанцюймо. За декілька років твій живіт потрапить до моїх рук, шматок плоті, огорнутий серветками, і, лежачи на подушці із синім лікарняним штампиком, ти мені скажеш: «Шкода, я ж нарешті схудла…» – і розплачешся, а зараз смійся, танцюй і показуй себе! Я теж танцюю, Анджело, у цій самбі спогадів. Я теж не знаю майбутнього, як і всі. Як твоя мама. Вона скинула туфлі й танцювала, тримаючи їх у руці. Її ступні вигиналися, ошаленілі пальці тупцювали по танцмайданчику, немов чавили виноград на сусло. Музика була в неї в ногах.
– Обережно! Я розбив келих.
І я пішов від танцівників.
Підвісний сад на широкій терасі був переповнений екзотичними рослинами, моторошними на вигляд: деякі височенні з гігантськими наростами на стовбурі, із загостреним і шорстким листям, інші вкриті голками та запилюженими суцвіттями. Місячне світло позбавляло кольору й без того бліді рослини, роблячи білястими. Я проходив тим садом, і мені здавалося, що я перетинав поселення привидів. Я визирнув за дощатий паркан. Темно-синє море заспокоїлося. Я вдивлявся в далечину, в обрій, де море зливалося з темрявою. Тато помер, пішов назавжди. Упав на вулиці, це був інфаркт. Я більше не був чиїмсь сином. Лляний костюм світлого кольору, обличчя в темряві. Тепер і я сам був привидом. Я повернувся туди, де вирувало свято. Я шпигував із-за завіси цього примарного саду за своїми друзями. Я пам’ятав їх із тих крихких років, коли ми ще вірили в ідеали й носили цап’ячі борідки. Що змінилося? Атмосфера навколо нас, той вітер, який овіював нас, коли ми були на відкритому просторі. Одного ранку наприкінці весни ми зачинили вікна, тіло ластівки плавало в риштаку. Раптом ми стали самими собою. Почали голитися перед дзеркалом і побачили під лезом обличчя наших батьків, обличчя тих, із кого ми кепкували. Ми почали носити модні краватки, у нас з’явилися гонорари, ми стали спеціалістами з питань податків, вели світські бесіди. Так було до того вечора минулої зими, коли ми сиділи в новому будинку Манліо на довгому дивані, зробленому за спеціальним замовленням. Я почав його міряти й дійшов висновку, що його будинок був удвічі більшим від нашого, чи, може, то Ельза звернула мою увагу? Я брав участь у розмові, припадав до келиха, Мартіна частувала мене канапками, я щось казав, спостерігаючи потайки за Ельзою. Сидячи на поруччі крісла й підібгавши ноги, моя дружина дивилася на вулицю. Та не на небо, ні. Вона виміряла квадратні метри тераси, що виходила на річку. Я надто підвищив голос, не помічаючи цього, я став агресивним. Манліо з подивом увіп’яв у мене погляд, його червона кашемірова краватка впала в кришталевий келих. Дорогою додому твоя мати, не відводячи очей від шосе, ще мокрого після дощу, запитала: