Я почув слабке охкання й шелест за дверима. Я подумав про її тіло, її руки і ще раз здивувався, що не пам’ятаю її виразно, як би мені того хотілось.
– Італіє, – прошепотів я, – Італіє…
Вона начебто хотіла вдягнути халат, шукаючи його навпомацки, у своєму замкненому помешканні, це була вона, ніхто інший.
– Італіє, – тепер я погладжував її дерев’яні двері.
Почулося якесь скиглення, шкрябання лапою, і я зрозумів, що насправді це був собака. Ця сліпа тваринка, така ж жалюгідна, як і її хазяйка, загарчала. Хрипле гарчання старого собаки швидко обірвалося. Я всміхнувся. Повернеться. Якщо вона залишила собаку, значить, повернеться. А я почекаю. Увійду в її тіло востаннє.
Якась машина проїхала шляхопроводом, світло від фар ковзнуло по стіні будинку. Щось зблиснуло в темряві над дверима. Я одразу ж згадав про ключ. Поліз рукою і знайшов його серед напіврозбитих цеглин на своєму місці, у тому ж шматочку розжованої гумки. Я стиснув його рукою, немов хапаючи її. Я не повинен був цього робити, але вже намацував дірку у дверях, щоб вставити туди цей липучий ключ.
Усередині була темрява і той же запах, тільки застояніший. Я був у неї вдома, а її не було, цей злочин мене збуджував… мені було приємно думати, що цей ключ, приліплений над дверима, залишили невипадково, вона це навмисно зробила для мене. Я помацав стіни навколо себе. Знайшов вмикач посеред вищербленого кахля. У центрі кімнати засяяла тьмяна лампочка. Сліпий собака з замуленими очима стояв переді мною, одне вухо в нього стирчало, а друге висіло. І справді, який кепський охоронець. Я загасив світло. Ні, ніякого світла, я чекатиму на неї в темряві. Темрява приховувала мене від самого себе. Я ступив кілька кроків навпомацки й плюхнувся на диван. У будинку панувала цілковита тиша. Було чути лише рухи мого тіла, тіла загарбника, та дихання собаки, що заліз на своє звичне місце під диваном. Я почав пристосовуватися до темряви й уже розрізняв обриси меблів, чорні плями предметів, що на них стояли, і рельєф каміна перед стіною, який нагадував покинутий вівтар. Тому в темряві будинок мав свою сакральність і водночас занедбаність. Ця жінка була тут, попри свою відсутність, її дух відчувався ще більше. Останнього разу я затягнув її на диван. Ми більше не дивилися одне на одного. Я нахилився, щоб знайти те місце, де між поруччям і спинкою залишилися її здригання. Ставши навколішки, я вглядався в темряву. Італія стояла так, я затягнув її в цей кут. Обнюхуючи все навкруги, я шукав той запах, який вона могла відчувати, коли я входив у неї. Я хотів бути нею, щоб зрозуміти ті почуття, котрі викликав у ній. Я навіть і не спробував чинити опір. Полинув у цю безодню насолоди, майже не помічаючи цього. Тепла й глибока насолода розійшлася по животу, пройшлась спиною до самого горла. Вона була саме такою, якою буває насолода в жінки.
Але дуже швидко я знову повернувся у свою чоловічу природу, Анджело, і в мене не залишилося жодного солодкого почуття. Лише запах від мого подиху тоді, як мої останні здригання завмирали на дивані. І ніяковість, і раптовий смуток, який у цій зґвалтованій мною тиші ставав ще сумнішим. Ноги в мене затерпли, я замастився, немов тінейджер. Поряд із моїми колінами був цей собака, який не пропустив жодного мого хтивого здригання. Я піднявся і, натикаючись на меблі, пішов до ванної кімнати. Я знайшов двері й намацав електропроводку, дійшов по ній до вмикача. У дзеркалі перед собою я побачив свої очі, що блищали від тьмяного світла лампочки. Я був у ніші, обкладеній старими кахлями. Відкрив кран. Нахилившись над мийницею, я побачив у склянці на металевому тримачі стару зубну щітку. Разом з огидою до цієї поїденої щітки в мене виникла огида до самого себе. До краю невеличкої сидячої ванни був підвішений гумовий чопик. Поцвіла цератова штора для ванни колихалася трохи далі, закручена на металевій штанзі. Мило охайно лежало в мильниці. На поличці під дзеркалом зберігався лише тюбик з кремом для рук та матова баночка з рідкою пудрою, яку Італія квацяла собі на обличчя. На підлозі стояв кошик з вербової лози, я трішки підняв легку кришку й побачив там купу брудної білизни. Я звернув увагу на зім’яті трусики й почув внутрішній голос, що благав мене скоріше запхнути їх собі в кишеню та понести додому. Я підвів погляд до дзеркала і, дивлячись у свої вовчі очі, подумав, яким же я став чудовиськом.