Я загасив світло й вийшов звідти. Проходячи в темряві повз диван, я нахилився, щоб поправити квітчасту оббивку. Собака заквилив, бо я наступив йому на лапу. Я зачинив двері і хотів покласти ключ на своє місце у схованці, але гумка втратила еластичність. Я спробував розім’яти її пальцями, бо просто слиною вона не приклеювалась. Я почув цокання підборів по металевих сходинках. Поклав гумку до рота і почав її квапливо розжовувати. Ключ випав у мене з рук, і я нахилився за ним. Цокання припинилося, вона пішла по землі. Я підняв ключ, натиснув на нього великим пальцем, і мені нарешті вдалося приліпити його в щілину між цеглинами. Я прослизнув травою вниз і сховався за стіною будинку поряд зі скелетом спаленого автомобіля. Вона з’явилася майже одразу. Дві чорні ноги, призвичаєні до темряви, не поспішали. Між ними була та сама сумка. У неї був стомлений вигляд, спина зігнулася ще більше, ніж зазвичай. Італія потягнулася рукою до схованки над дверима, але ключ упав їй у волосся. Я зрісся зі стіною, поки вона витягала його звідти. Лише одним оком я бачив, як вона пальцями обмацувала ключ, при цьому її обличчя змінювалося, я ледве-ледве це бачив, але інтуїція мені підказувала, який у неї був вигляд. Вона відліпила гумку й стала мацати її пальцями: вона помітила, що гумка була вологою. Озирнулася навколо себе в темряві, потім її очі почали вдивлятися в моєму напрямку. Зараз вона мене витягне звідси, зараз підійде, щоб плюнути мені в обличчя. Ступила два кроки, потім зупинилася. Світло місяця майже не освітлювало її. Я присів за скелетом спаленої машини. Вона пронизувала очима темряву, у якій я затаївся, а може, навіть і побачила мене. Вона дивилася в нікуди, та здавалося, вона знала, що я тут, це можна було прочитати в неї на обличчі. Але далі вона не стала йти. Повернулася до будинку, вставила ключ у замкову щілину й замкнула за собою двері.
Через день ми вечеряли з Манліо в одному з ресторанів центру міста, де столики стоять на відкритій терасі, хитаючись на бруківці, тож треба нахилитися й підкласти якусь картонку під ніжку, щоб столик не хитався, потім, піднявшись, помічаєш, що він почав хитатися в іншому місці, так само буває й у житті. Манліо жартував, випинав груди, та не був веселим. У нього трапилася неприємність у пологовому відділенні, він кидався ефектними фразами, бив себе в груди і, звичайно, брехав. Він був нещирим, адже він ніколи не займався самокритикою й не мав наміру це робити. Він стежив за розмовами інших і зрештою брав у них активну участь. Те саме відбувалося й цього вечора, коли він, як справжній друг, настирливо ліз у глибини моєї душі, куди я щойно занурився. Це вже тривало деякий час. Я мовчки з відсутнім поглядом накинувся з виделкою в руці на закуску, неначе з шаблею, але потім забув про неї й більше нічого собі не замовляв. Манліо намагався поводитись, як я, перейняти мій настрій і при цьому дзьобав по крихітці то з однієї тарілки, то з іншої: то перчики, то смажену моцарелу, то відварену броколі.
– Ти до повій ходиш? – Такого запитання ніхто не очікує, тим більше від мене. Він підливає собі, цокає язиком. – То ходиш чи ні?
– А ти?
– Я ходжу.
– Та ти що.
А в думках він полинув казна-куди, можливо, згадав про Ельзу. Йому не здається вірогідним, що чоловік може бігати від такої жінки до інших та ще й гроші за це платити. Але він був не проти змінити тему, бо вже розігрівся від вина.
– Я теж іноді… – Зараз він схожий на маленького хлопчика.
– Увесь час до однієї чи до різних?