– Буває по-різному.
– І де ви це робите?
– У машині.
– А нащо ти до них ходиш?
– Богу молитися. Що за ідіотське запитання? – засміявся він, і очі в нього сховалися під повіками.
Це не ідіотське запитання, Манліо, ти це зрозумієш пізніше, а поки що ти дивишся на туристку, що йде, обіймаючи того велетня в бермудах. Тепер у тебе такий скорботний вигляд.
Потім я кажу йому, що це неправда, що я не бігаю до повій. Це його дратує, але він продовжує сміятися, у нього червоніє обличчя, і він каже, що я засранець «і завжди був засранцем» – ось його слова. Однак вечір раптом змінився, смуток уже розсіявся, а може, полетів у таємні покої душі, у яких миготить щось схоже на правду, а може, це правда і є, а Манліо, ідучи до машини, став схожим на щиру людину. Розчаровану людину. Ми квапливо прощаємося, поплескуючи один одного по плечу, кілька кроків у темряві, і я вже далеко від нього, кожен із нас на своєму хіднику. Ніякого неприємного осаду після зустрічі. Наша дружба стерильна.
Я міг би тобі сказати, Анджело, мені здавалося, що тіні від ліхтарів падали, немов мертві птахи, і коли вони лягали на вітрове скло, я бачив усе те, чого в мене не було. А ще міг би тобі сказати, що, коли я їхав швидше, а тіні падали ще швидше, у мене виникало бажання заповнити цю нестачу чим завгодно. Я міг би тобі сказати багато чого, що здавалося б правдивим, але правдивим не було. Я не знаю правди, принаймні не пам’ятаю. Я тільки знаю, що їхав до неї без певної мети. Італія була безликою. Вона була чорним ґнотиком у гасовому ліхтарику, вогонь був поза нею, у цьому маслянистому світлі, що огортало мої потреби й усе те, чого мені бракувало.
Починалася довга вулиця, обсаджена деревами, де вимальовувалися обриси жінок найдавнішої професії. Фари мого автомобіля натикалися на їхні тіла, що колихалися немов медузи в морі. Цієї миті вони загорялися у світлі, щоб потім знову опинитися в темряві. Я скинув швидкість навпроти одного з останніх дерев. На дівчині, що пішла назустріч моїй машині, були чорні сітчасті панчохи, а обличчя повністю відповідало її фаху, таке різке й дитяче, сумне й меланхолійне: це було обличчя справжньої повії. Вона щось гаркнула, можливо, щось образливе, я побачив це в дзеркальці заднього огляду, швидко проїжджаючи далі.
Вона була вдома. Цього разу була вдома. Двері м’яко відчинилися, собака подивився на насип, пішов обнюхати мене, повиляв хвостом у мене між ногами і, здається, упізнав мене. Італія стояла переді мною, тримаючись блідою рукою за двері. Я заштовхнув її всередину. Вона, напевно, уже спала, бо губи в неї були стиснуті міцніше, ніж завжди. Вона мені сподобалася. Я схопив її за волосся, змусив її зігнути голову й присісти. Я почав терти її обличчям собі по животу. Там, де від думки про неї в мене боліло. Лікуй мене, лікуй мене… Я схилився до неї й зацілував усе обличчя. Став совати свій язик їй у ніс, у вічі.
Пізніше, коли вона вже сиділа на дивані, то стягнула на собі майку, щоб прикрити промежину. У такому вигляді я й застав її, повернувшись з ванної кімнати. Я помився, сидячи на краю ванни поряд з тією поцвілою шторою, що звисала згори. Я підійшов до неї, узяв за волосся, похитав їй голову й всунув у руку гроші. Я трішки побарився, всовуючи їх у цю знесилену руку. Вона їх прийняла так само, як приймають біль. Я мусив іти. Я не повинен був ще раз показувати їй свою ніяковість. Це було б незручно, все одно що озиратися на власні екскременти.
Ти теж хочеш залишитися сама, я вже вивчив тебе. Ти робиш те, що я хочу, а потім зникаєш, немов комар удень, ти ховаєшся серед квітів на дивані й сподіваєшся, що я тебе не помічу. Ти вмієш цінувати тільки хіть, знаєш, що коли зав’язую краватку перед виходом, то відчуваю огиду. У тебе немає сміливості навіть рухатися, поки я з тобою, немає сміливості показати сраку, ідучи до ванної кімнати. Можливо, ти боїшся, що тебе зрештою вб’ють, можливо, боїшся, що я тебе закину в глину тієї пересохлої річки, як ту чорну машину, що впала зі шляхопроводу. Ти не знаєш, що моя лють закінчується, коли я вмираю в тебе всередині, що потім я – лев, який утратив лев’ячий інстинкт. Що ти робиш, коли я йду? Що я тобі залишаю? Цей згаслий камін, кімнату, понівечену мною, цю образу серед ночі? Ти розумієш, що я тебе не кохаю. До тебе підійде твій собака, він тобі потрібен, ти пеститимеш його, устромивши очі кудись у далечину. Нічого, він однаково сліпий. Потім до тебе прийдуть спогади минулих років, нав’язливі ідеї. Потім повернеться розуміння того, що відбулося, ти піднімешся, наведеш лад у кімнаті, поставиш на місце перекинутий стілець. І не треба стягувати вниз свою майку, коли ти нахиляєшся, ти ж відчуваєш, як розходяться твої сідниці, ти ж не звертаєш на це уваги. Твоє тіло, коли на нього не дивляться мої очі, варте своєї ціни, як стілець, як твоя втома. Та піднімаючись, ти відчуватимеш, як по твоїй нозі збіжить цівка моєї сперми, але цього я не знаю, а хотів би знати. Я хотів би знати, чи в тебе з’являється огида або… Ні, ти побіжиш митися, повіє, залізеш за свою поцвілу штору. Губкою змиватимеш із себе лайно й примар після цього бешкетника.