– А ти не їстимеш?
– Я потім.
Я встромив виделку в спагеті, бо був справді голодним, наскільки пам’ятаю, давно вже я не був таким голодним.
– Смакує?
– Так.
Спагеті і справді, Анджело, були смачними. Найсмачніші спагеті в моєму житті. Я їв під пильним поглядом Італії, від якого нічого не можна було приховати, вона допомагала мені їсти своїми очима, ледве помітними рухами плечей, рук. Здавалося, що і вона їла зі мною, насолоджуючись кожним шматочком страви.
– Ще їстимеш?
– Так.
Ситість була давно забутим благом. Що більше я їв її спагеті, то більше відчував, як мені ставало краще від їжі. Я потягнувся рукою за пляшкою пива, що залишилася далеко від мене, вона теж кинулася подати її. Беручись за крижане після холодильника скло, я несподівано відчув тепло її тремтячої руки. Я невдало налив собі пива, майже не стежачи, що роблю, і піна перелилася через вінця на стіл. Не хотілося відпускати її руку. Хотілося тримати її й надалі, і не лише самі пальці. На якусь мить у мене з’явилося бажання покласти на долоню її руки своє чоло, щоб вона тримала цей тягар.
Італія тим часом дивилася, як маленька калюжа від пивної піни розповзалася по столу. У її очах було якесь особливе світло, що блукало під шкірою обличчя, зібране в крихкий ореол, який міг бачити тільки я. Мені здалося, що вона раптом стала сумною. Її смуток проходив чорною доріжкою від шиї, що була в тіні, до самих ребер, звідки виступали груди. Вона помітила, як я її розглядав, і затягнула ще тугіше пояс на халаті, прикриваючи груди рукою. Тепер світло падало на неї, вона сиділа в цьому слабкому світлі від свічки, схрестивши руки, як нічний амур, і дивилася, як я їв.
Я зупинився тут, на цьому асфальтованому майданчику, припорошеному піском, за частоколом з олеандрів. Я дивився на ворота, що були поряд, і крізь ґрати на будинок. Шиферний дах та білосніжні стіни поринали в сяйві, яке щойно з’явилося. Я не увійшов у будинок, а залишився в машині, вбираючи в себе вологість. Певний час, не знаю, як довго, я навіть подрімав. Ельзину малолітражку було припарковано під навісом з очерету. Її тіло лежало собі спокійно в ліжку, не знаючи про те, що я тут. Я спостерігав, як світанок знімав нічний покров з нашого будинку, з порожньої мотузки для білизни, з наших велосипедів, притулених до стіни.
А тепер на небі разом із першими сонячними променями з’являлася блакить. У цьому чистому повітрі можна було побачити все. Якщо ніч мене захищала, то світло, повертаючи всі речі моєму зору, повертало мене самому собі. Я повернув шию до маленького прямокутника дзеркальця й побачив своє обличчя. Непомітно для мене з’явилася борода.
Я вийшов з автомобіля, пройшов уздовж огорожі, далі крізь очерет і опинився на пляжі. Там не було нікого, лише море. Я зайшов на піщану смугу й присів там, де пісок був ще сухим. Будинок залишився в мене за спиною; якби Ельза прочинила вікно спальні, вона б побачила чорну крапочку моєї спини на пляжі. Але вона спала. Можливо, у цьому легкому сні вона шукала іншу долю, поринаючи в неї так само акуратно, як вона пірнала в море, без жодного плюску зникаючи в його водяному роті.
Тіло може любити те, чим гребує розум? Ця думка, Анджело, не йшла мені з голови, коли я повертався в місто. Якось суто з міркувань ввічливості я скуштував в одного селянина якийсь «особливий» сир його власного виробництва, скоринка цього сиру почорніла від плісняви, а тхнуло від нього, немов від небіжчика. Та куштуючи його, я відкрив, як не дивно, різкий і водночас вишуканий смак. Я відчув свіжість крижаної води, узятої з глибокого колодязя. У ньому була ностальгія й водночас огида до того сиру, до його різкого присмаку.
Була вже шоста година, зарано, щоб іти на роботу. Я зупинився випити кави в тому ж барі, який я зазвичай відвідував. Це було однаково, що повернутися до борделю рано-вранці по забуту парасольку й побачити там повію, що догоджала тобі всю ніч, у заспаному й занехаяному вигляді, позбавлену будь-якої привабливості.
Вона не сподівалася мене побачити. Так і стояла у дверному отворі, здивовано посміхаючись, вона навіть не запрошувала мене зайти.
– Яким вітром о такій годині?
– Та так.
Вона схопила мене за руку й затягнула всередину:
– Заходь.
Вона вже більше не боялася мене. Вистачило тарілки спагеті. Я вже став для неї цілком звичним явищем, так само як і мавпа на постері, як її сліпий собака. Віконниці були навстіж відчинені, і день заходив у кімнату. На столі були перевернуті стільці, а на підлозі ще блищали сліди від мокрої ганчірки. Італія вже помила підлогу і з гордістю дивилася на закінчену роботу, у її погляді був той самий блиск, що й на підлозі. А от я був невдоволений, якийсь висотаний.