– Тобі краще?
Вона посміхається, киває.
– Чао, – кажу я їй.
– Чао, – відповідає вона.
– Ну, як ти? – запитав я і всунув руку їй між ногами.
Це було невелике містечко, побудоване з туфу, з одностороннім рухом і стрілками на дорожніх знаках, що з будь-якого місця вказували напрямок до однієї й тієї ж ротонди. Я поставив машину на паркінгу. Ми говорили про це, я забронював номер на її ім’я. Я не можу ризикувати, багато моїх колег беруть участь у конгресі, серед них буде й Манліо. На вулиці ми тримаємося на відстані. Італія дуже боїться за мене, не знає, куди їй іти, але йде впевнено. Вона взяла з собою валізку на колесах, надто велику для виїзду на кілька днів. Валізка напівпорожня, Італія, трохи зігнувшись, тягне її поряд. А я, на відміну від неї, уже звик до коротких поїздок. У мене невеличка шкіряна сумка, функціональна й елегантна, – подарунок Ельзи. Цього ранку в мене немає пуза, я тугіше затягнув ремінь на одну дірку. Іду легко, настрій чудовий, відчуваю себе юнаком у шкільній поїздці. Ззаду легенько торкаюсь її сідниці.
– Перепрошую, синьйорина.
Вона серйозна, навіть не обертається до мене, відчуває себе непроханою гостею. На ній ця жалюгідна куртка, а спідниця трохи довша, ніж зазвичай, ще одна спроба бути менш помітною.
Ключ уже в моїх руках. Італія розмовляє з чоловіком, що стоїть за стійкою рецепції. До мене підходять двоє колег, ми ручкаємося.
– Сауна вже розігрілася чи ще треба зачекати? – запитую я в дівчини в синій камізельці, яка реєструє документи, це – привід, щоб затриматися тут.
Чоловік, що стоїть перед Італією, тримає олівець у руці й пробігає ним по списку заброньованих номерів. Вона повертається до мене з розгубленим поглядом. Я підхожу до них:
– У вас якась проблема з поселенням моєї колеги?
Чоловік підвів до мене очі, пильно подивився, потім з подивом перевів погляд на Італію.
– Я намагаюся знайти місце, адже в синьйори немає акредитації.
На губах наквацьована помада, волосся, як солома, від постійного знебарвлення… Вона зіщулюється у своїй синтетичній куртці, підтягує до себе свою надто велику валізу, відчуваючи, що цей чоловік дивиться на неї оцінюючи. Так і стоїть, схиливши голову, а можливо, вона вже шкодує, що приїхала.
Італія перетинає хол, дивлячись зневажливо, майже вороже. Її риси здаються ще грубішими, бо на душі в неї безрадісно. Вона захищається. Ми піднімаємося ліфтом лише вдвох, проте я навіть не торкаюся її. Зараз вона викликає в мене жаль, вона йде коридором на своїх понівечених підборах і викликає в мене жаль. Наші номери на одному й тому ж поверсі, у коридорі немає нікого. Італія входить у мою кімнату, так і залишається стояти, навіть не оглядається, а тільки гризе собі нігті.
Конгрес триває чотири дні: конференції, засідання, курси підвищення кваліфікації. Італія не хоче виходити з готелю, весь час лежить у ліжку, дивлячись телевізор, я замовляю їй їжу в номер, а сам вечеряю в готельному ресторані з іншими колегами. Я не поспішаю, насолоджуюся стравами, веду бесіди, жартую. У мене всередині ледве помітними хвилями плюскається насолода. Італія там, нагорі, ховається й завжди готова кинутися мені в обійми. Вона чекає на мене в замкнутому номері. Щоразу, стукаючи в двері, я чую, як вона поквапливо біжить босоніж по килиму. Говорить тихо, бо весь час боїться, що хтось може нас почути. Шкодує, що інший номер стоїть порожній, бачить ціну на зворотному боці дверей і ледь не зомліває. Навіть не бере воду з бару-холодильника, п’є з-під крана; я лютую, але вона невблаганна. Італія не виходить, навіть коли приходять прибиральниці, сидить собі в куточку та й дивиться на них. Уночі ми кохаємося годинами, ніколи не засинаючи. Італія звішує голову з подушки, шия в неї тремтить, а волосся спадає на підлогу. Неначе вона щось шукає за моєю спиною, може місце, де вона знову з’єднається із заблукалою частиною її самої. Тікає від мене, і частинки її теж утікають з моїх рук. Очі її дивляться у вікно, де горять вогні готельного патіо. Там, унизу, є фонтан, який вимикають о певній годині. Італія піднімається з ліжка, щоб побачити, як його вимикають, їй подобається дивитися, як той струмінь спадає. Говорить вона мало й не вимагає для себе місця, бо знає, що вона не молода у весільній подорожі. Я так ніколи й не знатиму, скільки чоловіків кохалися з нею до мене, але знаю, що кожен із них, пестячи чи то дряпаючи її, зробив свій внесок, щоб вона стала такою, якою була.