На якусь мить я не міг відірвати погляду від обличчя лікарки, її квадратні щелепи, сяюча шкіра на носі, надто близько посаджені очі. Я ступив крок назад й інстинктивно подивився, чи не було когось у неї за спиною, я майже злякався, що хтось інший може почути її слова.
– Добре. – Мені здалося, що я вимовив це слово.
Жінка, без сумніву, помітила мою стурбованість. Вона тепер дивилася на мене якимсь дивним змовницьким поглядом.
– Професоре, я б усе ж таки залишила її в лікарні. Краще б ця синьйора не перевтомлювалася, хоча б найближчим часом.
А синьйора стояла лише за кілька кроків від неї ледь жива; я міг ясно бачити, наскільки вона схвильована. Вона не синьйора, вона – синьйорина, моя коханка. На якусь мить наші погляди крадькома зустрілися. Я переступив з ноги на ногу, щоб напрямок мого погляду не скеровувався в її бік. Мені не треба було підтримувати якісь контакти з нею принаймні на той час. Я був тут, у своїй лікарні, перед жінкою, яка знала про мої професійні заслуги і яка зараз напевне здогадувалася про моє особисте життя. Я мусив забрати її звідси, так, треба було, щоб вона зникла, потім я подумаю. Ми пішли до ліфта, сідниці лікарки колихалися під халатом. Хто міг мені гарантувати, що ця жінка нікому не скаже про це? Мені здалося, що в її ході було щось неохайне. Завтра, вочевидь, ця новина облетить усю лікарню, злосливі погляди супроводжуватимуть мене, продірявлюючи спину, поповзуть плітки, які я не зможу придушити. Італія йшла слідом за мною, я вже відчував, як розсердився на неї. Вона мені нічого не сказала, я залишався необізнаним, вона поклала на чужу людину обов’язок сповістити мені про таку подію, тут, у моїй лікарні. Вона отримувала задоволення від мого здивованого обличчя. У мене майже виникло бажання вдарити її, заліпити ляпаса, щоб на цьому брехливому обличчі залишилися червоні сліди від моєї п’ятірні.
Ми дійшли до приймального покою. Я повернувся до Італії й подивився на неї так, що вона мала жахнутися.
– Що будемо робити, шановна синьйоро?
– Я хочу поїхати додому, – пробелькотіла вона.
– Синьйора підпише заяву про відмову від госпіталізації, – я повернувся до санітара, – дай мені бланк.
Я дістав ручку з внутрішньої кишені піджака й сам заповнив той бланк, потім підсунув його під погризені пальці Італії й подав їй ручку. Перевів погляд на її сполотніле обличчя… Я не віддав їй ручку. Я не був більше впевнений у тому, що робив, усе ж таки я лікар і не міг ризикувати. А якщо в неї почнеться кровотеча? Я не міг відпускати її в такому стані. Я потім відлупцюю її, а зараз важливо залишити її тут, безперечно.
Я пошматував заяву.
– Госпіталізуємо.
Вона намагалася протестувати, але не наполегливо:
– Ні, я хочу додому, зі мною вже все гаразд.
Лікарка підійшла до стола.
– Синьйоро, лікар має рацію, вам буде краще залишитися тут.
Ми поквапливо оформили госпіталізацію, потім попрямували до відділення гінекології. На поверх піднялися ліфтом. У нічному коридорі стояла повна тиша й звичний запах медикаментів і супу. Мені, Анджело, подобається бути в нічній лікарні, я знаходжу в ній прихований смак жінки без макіяжу в темряві. На відміну від мене, вигляд в Італії був переляканий, вона йшла, майже хапаючись за стіни, обгорнувши таз рушником з морськими зірками, як щойно врятована після кораблетрощі людина. На декілька хвилин ми залишилися вдвох.
– Чому ти мені не сказала, що вагітна?
– Я цього не знала.
Вона підтримувала руками рушник, голос у неї тремтів.
– Я не хочу тут лишатися, я вся замастилась.
– Я попрошу медсестру, щоб вона тобі щось дала витертися.
Прийшла медсестра.
– Ходімо, я проведу вас до ліжка.
– Іди, – прошепотів я, – іди.
Я бачив, як вона йшла напівосвітленим коридором, не обертаючись.
Уже вдома я зняв туфлі, не розв’язуючи шнурки, і закинув їх далеко від себе, потім улігся на ліжку в одязі. Я одразу ж заснув, немов провалився в бочку зі смолою, і прокинувся на світанку розгублений і вже втомлений. Я став під душ. В Італії буде дитина, вода збігала по моєму тілу, по кожній зморшці, обмиваючи всю шкіру, в Італії буде дитина. Що нам тепер робити? Я стояв повністю голий у ванні квартири, яку я ділив зі своєю дружиною, намилював собі шкіру між ногами. Мені потрібно було все обміркувати, а я кудись біг, і мої думки все громадилися, неначе театральні декорації за лаштунками.
Я приїхав у лікарню дуже рано, бо хвилювався, у мене було передчуття, що я не знайду її там. Її й насправді не було, вона підписала все, що їй сказали, і пішла звідти.