– Коли? – запитав я в медсестри.
– Щойно.
Я кинувся в машину й поїхав вулицею вздовж корпусів лікарні. Я знайшов її на автобусній зупинці. Я ледве пізнав її в халаті санітарки. Вона стояла, спираючись на стіну, у її руці метлялася пластикова сумка, у якій виднівся мій рушник. Я зупинив машину неподалік, вона мене не побачила. Вулиці тільки починали оживати. Я згадав той день, коли чекав в машині, шпигуючи за нею. Тоді стояла спека, вона була в макіяжі, вигиналася дугою, мені подобалися її високі підбори, мені подобалася її вульгарність. Скільки ж часу минуло? На ній був цей надто великий халат, за це літо вона ще схудла. Тільки зараз я помітив, як вона змінилась. Якою ж вона стала знебарвленою, можливо, це через мене вона стала знебарвленою. Клоун, але тепер уже без гриму. І все ж таки для мене вона була ще кращою, бажанішою. І тепер для мене більше не було нічого, залишилася стояти лише вона перед тою стіною, неначе в прицілі. Раптом мене охопила жахлива думка. А як у неї хтось вцілить? А якщо куля пройде їй прямо крізь серце й вона сповзе на землю, залишивши після себе тільки кривавий слід на стіні, біля якої я її зараз бачу… Я хотів їй крикнути, щоб вона відійшла звідти негайно, бо зараз хтось уже тисне на курок, якийсь снайпер, що стоїть у мене за спиною, а можливо, десь на даху лікарні. У неї був вигляд людини, яку зараз застрілять, а в неї немає сил ухилитися. Але вона поворухнулася, відійшла від стіни, і нічого не сталося. Під’їхав автобус і затулив її від мене. Я вже не встиг зупинити її, і вона сіла. Я їду слідом за автобусом, за його чорною трубою, що викидає з себе важкий дим. Автобус знов зупиняється, я кидаю машину посеред дороги й теж сідаю в автобус. Я шукаю Італію, щоб забрати її з собою, але знаходжу надто пізно, коли двері вже зачинилися. Вона сидить біля вікна, притуливши голову до шибки. Мою машину хтось забере, та вже нічого не вдієш.
– Привіт, Суріпко.
Вона аж здригається, потім повертається до мене й важко зітхає.
– Привіт.
– Куди це ти зібралася?
– На вокзал.
– Їдеш?
– Ні, я просто хотіла подивитися розклад поїздів.
Ми їдемо мовчки, дивимося на вулиці, які починають заповнюватися першими автомобілями. Якась жінка переходить вулицю з двома дітьми, Італія дивиться на них. Я кладу їй руку на живіт. Свою велику важку руку. Щось гурчить у неї в животі.
– Як ти себе почуваєш?
– Добре, – відповідає вона, прибираючи від живота мою руку. Вона соромиться цих внутрішніх звуків.
– Який у тебе термін?
– Невеликий, місяців два, навіть менше.
– Коли це сталося?
– Не знаю.
Очі в неї величезні й спокійні.
– Тобі не треба турбуватися ні про що, тобі не треба нічого мені казати, я вже сама все вирішила.
Я тільки хитаю головою, нічого їй не кажучи. А можливо, вона чекає, що я їй щось скажу. Італія знову дивиться у вікно, на вулиці, що залишаються за нами.
– Я лише одне в тебе прошу, не говорімо про це більше. Це не дуже приємна річ.
Ми виходимо з автобуса й ідемо одне біля одного, але не торкаючись. Італія одягнута, як санітарка, і ми з нею такі слабкі. У вітрині одного магазину дівчина знімає написи про знижки, щоб виставити осінню колекцію, вона переставляє свої босі ноги по килиму з пластикового листя й каштанів. Італія зупиняється подивитися на цю дівчину, яка зараз уже вдягає костюм на непричесаний манекен.
– Цього року зелений колір у моді…
Ми підходимо до припаркованих таксі, три машини вже чекають на нас. Перебігаємо вулицю, бо зараз засвітиться червоний. Я відчиняю дверцята таксі й допомагаю Італії сісти. Потім нахиляюся до неї й тихенько вкладаю в руку гроші, щоб вона заплатила за проїзд.
– Дякую, – шепоче вона.
– Не переймайся, – кажу я дуже тихо, бо не хочу, щоб мене почув водій. – Я все беру на себе, не думай ні про що.
Вона розтягує губи, щоб усміхнутися, але виходить вимучена гримаса. У неї є бажання побути самою, а може, вона більше мені не довіряє. Я просовую руку у відчинене віконце, гладжу її по обличчю, хочу, щоб вона не була такою переляканою, напруженою. Потім зачиняю дверцята й таксі від’їжджає.
Я залишаюся сам, роблю ще кілька кроків: але куди? Зібрати думки до купи, повернутися по машину, яку кинув посеред дороги. Я вже спізнився на операції, але нічого. До самого кінця я сподівався, що зможу сказати їй щось інше. У її очах лишалася надія, немов той віник у куточку, а я прикинувся, що не помічаю його. У мене навіть не вистачило сміливості бути невблаганним, примусити її до цього рішення. Я дав їй можливість зробити власний вибір, щоб вона взяла провину на себе, а за це оплатив її проїзд у таксі.