Твоя мама повернулася в місто. Від мого парубоцького життя не залишилося й сліду, столик, на який я клав ноги, коли читав, уже знову стоїть далеко від мого крісла, на своєму місці в центрі килима, оточеного диванами. На цьому низенькому дерев’яному столику з інкрустацією виставлені келихи з рожевими ніжками, піала з сирими овочами й миска з фаршированою сливами шинкою. Ельза запросила на вечерю наших друзів. Я оперував до пізнього вечора, долаючи різні перешкоди, попри відсутність асистентів в операційній, тому що з вересня почалися страйки. Я кинув ключі в скриньку з чорного дерева, що висіла при вході, і почув голоси у вітальні. Я зайшов у ванну кімнату й умився, перш ніж виходити до них. Привіт, привіт, привіт. Поплескування по плечах, поцілунки. Аромат парфумів, пасма волосся, запахи вина й сигарет.
Я спираюсь на книжкову шафу, Манліо стоїть переді мною. Він говорить про все. Про човни, про Мартіну, яка знову потрапила до клініки для алкозалежних, про шов на животі, гладенький, немов сідниця, поки туди не потрапила інфекція і не утворився рубець. У його руці сигара, і ця рука перед моїм носом.
– Ну, а ти як?
– Манліо, прибери від мене сигару.
– А, так, вибач. – І він трохи відсовує руку.
– Я маю з тобою поговорити.
Він дивиться на мене, потім випускає з себе цей смердючий дим від сигари:
– У тебе вигляд зомбі, що з тобою?
– А ось і спагеті.
За столом я нікого не слухаю, їм, дивлюся собі в тарілку й тикаю туди виделкою, випиваю келих вина, потім тягнуся до супниці й накладаю собі ще. Я голодний, як вовк. А за столом гомін, чути різні голоси. На скатертину падає велика макаронина, я піднімаю її рукою. Твоя мама дивиться на мене. На ній зелена муарова блузка з прозорими вставками, у вухах смарагдові сережки. Волосся зібрано на потилиці, лише одне пасмо спадає на обличчя, вона дуже гарна. Я згадую про босу дівчину у вітрині магазина та про Італію, яка сказала: цього року зелений колір у моді.
– Ти не будеш їсти десерт?
Але я вже виходжу з-за столу:
– Вибачте, я маю зателефонувати.
Я йду в кімнату й набираю номер. Ніхто не відповідає.
Я лягаю на ліжко. Входить Ельза.
– Кому ти телефонуєш?
– Нікому, там зайнято.
Вона заходить у туалет зробити пі-пі, я бачу її в дзеркалі шафи, як вона підібрала спідницю над сідницями.
– Пацієнт?
– Так.
Вона тягне за ланцюжок, щоб змити воду, вимикає світло й виходить з туалету.
– Рак у якоїсь важливої людини? – посміхається вона.
Не просто жити з чоловіком, який виконує таку сумну роботу, нарешті вона засвоїла мій жаргон, щоб жартувати разом зі мною.
Я посміхаюся їй у відповідь.
– Ти би хоч туфлі скидав, коли лягаєш на ліжко, – зауважує вона й виходить з кімнати.
– Алло?
– Де ти була?
– Удома.
– Я тобі дзвонив стільки разів.
– Можливо, я не чула.
Вона важко дихає, і в неї якийсь шум, що заглушає слова.
– Що в тебе гуде?
– Це пилосос, зачекай, зараз вимкну.
Вона відходить його вимкнути й знову бере слухавку, коли вже ніщо її не заглушає.
– Ти прибираєш о такій годині?
– Це в мене розрядка.
– Я хотів тебе поцілувати.
Манліо вийшов зі мною на балкон, куди я його потягнув.
– У мене є одна пацієнтка, якій я робив операцію на груді два роки тому. Вона вагітна, але пологи для неї дуже ризиковані, треба перервати вагітність.
– А як у неї зі строками?
– Усе гаразд.
– Чому ж тоді вона не ляже в лікарню?
Унизу під’їхала машина забирати сміття, перекидає бак. Манліо підняв комір свого піджака, щоб не нюхати сморід, мабуть, він усе зрозумів, бо аж присвиснув.
Вечірка закінчується на диванах, потім дивани порожніють, залишаються лише вм’ятини від тіл, що там були цілий вечір, пожмакані подушки, келихи стоять по всій кімнаті, у попільничках гори недокурків.
Ельза вже ходить без капців:
– Добре посиділи.
– Так.
Я піднімаюся й забираю одну попільничку.
– Не чіпай нічого, завтра Джанна все прибере …
– Я тільки повикидаю недокурки, щоб не тхнуло.
Вона йде в кімнату, змиває макіяж і надягає нічну сорочку. А я залишаюся сидіти перед телевізором, посеред цього кладовища брудних келихів. Коли я лягаю до неї в ліжко, то вмощуюсь на своїй половині, намагаюся влягтися зручніше й нарешті завмираю на боці. Твоя мама кладе свою ногу на мене, а потім її гарячі вуста торкаються мого вуха. Я напружуюся, я цього не робитиму, цієї ночі я просто не зможу. Вона тягнеться до мого рота, торкається його, але я не розмикаю губ. Вона знову лягає на простирадло, глибоко зітхаючи.